Читати книгу - "1Q84. Книга І"

— І ви взяли ті гроші? — здивувалася Аомаме.

— Можливо, вони вважали нас аматорками, — захихотівши, відповіла Аюмі. — Мабуть, їм і не спало на гадку, що мають справу з жінкою-поліцейським столичного управління поліції та інструкторкою з бойового мистецтва. Ну, а що поганого я зробила? Вони добре заробляють на оборудках з нерухомістю і, напевне, мають зайві гроші. Я взяла їх, подумавши, що коли-небудь з вами чимось поласуємо. Бо такі гроші не годяться на інші життєві потреби.

Аомаме особливо не розводилася на цю тему. Віддаватися чоловікові й брати за це гроші — таке не вкладалося їй у голові. Вона не уявляла собі, щоб щось подібне сталося з нею. Це все одно, що бачити своє спотворене зображення у викривленому дзеркалі. Та якщо подивитися з точки зору моралі, то що нормальніше: отримувати гроші за вбивство чоловіків чи за секс з ними? Важко сказати.

— Вас турбує те, що я взяла гроші від чоловіків? — занепокоєно спитала Аюмі.

— Не турбує, а скоріше здається трохи дивним. Викликає в душі опір те, що жінка-поліцейський поводиться, наче повія.

— Абсолютно ні, — впевнено заперечила Аюмі. — Це мене не турбує. Адже повія віддається чоловікові після того, як домовиться про плату. Завжди наперед. Мовляв, голубе, викладай грошики на стіл перед тим, як стягувати труси. Це — принцип. Бо якби після сексу чоловік сказав, що насправді не має чим платити, її діло прогоріло б. Тож коли гроші передають після сексу, без попередньої угоди про плату, мовляв, на таксі, то це лише вияв подяки. Такого з професійною повією не буває. От у чому різка відмінність між нею і мною.

У словах Аюмі була своя логіка.

Минулого разу Аомаме та Аюмі вибрали собі чоловіків від тридцяти п'яти до сорока п'яти років. Обох з густим волоссям, тож Аомаме пішла на компроміс. Вони сказали, що працюють у торгівлі нерухомістю. Та, судячи з їхніх костюмів від Гуґо Боса й краваток від Місоні, виходило, що вони не належать до таких велетенських компаній, як «Міцубісі» або «Міцуї», а до набагато меншої, агресивнішої й повороткішої. Можливо, з назвою, написаною «катаканою».[42] Без набридливих внутрішніх правил, традиційних гордощів й обов'язкових тривалих робочих нарад. Без особистих здібностей в ній нема чого робити, але з ними можна добре заробляти. Один із чоловіків мав ключ від новенької «Alfa Romeo». Вони розповідали, що бракує приміщень для офісів. Економіка оправилася після нафтового шоку, проявляє ознаки пожвавлення, й дедалі швидше обертається капітал. Але самого зведення нових висотних будівель, мабуть, не досить.

— Схоже на те, що зараз торгівля нерухомістю дає великі доходи, — сказала Аомаме.

— Звичайно. Аомаме-сан, якщо маєте вільні гроші, то раджу вам купувати нерухомість, — сказала Аюмі. — На такій обмеженій території, як Токіо, циркулюють величезні кошти і вартість земельних ділянок само собою зростає. Якщо зараз щось купите, то не будете в програші. А коли пощастить, то наче поставите на явно виграшного коня під час кінських перегонів. На жаль, у такого дрібного службовця, як я, таких грошей нема. До речі, ви вмієте робити гроші?

Аомаме хитнула головою.

— Я довіряю тільки готівці.

Аюмі голосно засміялася.

— Та це ж ментальність злочинця!

— Ховаю готівку під матрацом у ліжку і в разі небезпеки хапаю її й тікаю через вікно.

— Саме так! — сказала Аюмі, ляскаючи пальцями. — Як у фільмі «Втеча» із Стівом Макквіном. У руках пачка банкнот і дробовик. Таке мені подобається.

— Більше, ніж стояти на захисті закону?

— Особисто, — усміхаючись, відповіла Аюмі. — Особисто подобається грабіжник. Більше приваблює, ніж нагляд за порушенням правил паркування. Безперечно. Можливо, тому я так прихилилася до вас, Аомаме-сан.

— А хіба я схожа на грабіжницю?

Аюмі кивнула.

— Як би вам сказати… Щось таке у вас є. Навіть якщо ви не Фей Даневей з автоматом у руках.

— Мені автомат не потрібний, — сказала Аомаме.

— Але повернімося до секти «Сакіґакі», про яку була мова раніше, — сказала Аюмі.

Вони зайшли у невеличкий ресторан «Chianti Iikura» з італійською кухнею, відкритий до пізньої ночі, й там, попиваючи «Chianti», злегка повечеряли. Аомаме з'їла салат з тунцем, Аюмі — італійські галушки з васильковим соусом.

— Слухаю, — погодилася Аомаме.

— Я нею зацікавилась й особисто дещо розвідала. Та чим глибше я докопувалася, тим більшою ставала моя підозра. Назвавшись релігійною організацію, вона отримала ліцензію, але суть її не релігійна. Її віровчення, так би мовити після деконструкції, — це лише суміш релігійних символів. У ній спіритуалізм «нової ери»,[43] модний академізм, повернення до природи й антикашталізм помірно приправлені окультизмом. От і все. Конкретної суті в ній нема. Відсутність суті, так би мовити, є суттю цієї секти. За словами Маклухана,[44] засоби інформації — це послання.[45] У цьому разі краще й не скажеш.

— Маклухан?

— Я також читаю книжки! — невдоволено відповіла Аюмі. — Маклухан випередив епоху. Якийсь час він був популярним, і, мабуть, тому його всерйоз не сприймали, але загалом його висловлювання правильні.

— Тобто ви хочете сказати, що упаковка визначає вміст?

— Саме так. Особливості упаковки формують вміст, а не навпаки.

Аомаме задумалася над цим.

— Суть «Сакіґакі» як релігійної організації незрозуміла, та, незалежно від цього, люди до неї тягнуться. Ви це хочете сказати?

Аюмі кивнула.

— Не скажу, що страшно багато, але й немало. А коли люди прибувають, то приносять гроші. Це ж природно. І якщо запитати, чим секта притягує стільки людей, то, гадаю, насамперед відсутністю в ній релігійності. Вона здається дуже чистою, інтелектуальною й системною. Одним словом, не вбогою. І саме це приваблює нове покоління людей — фахівців і дослідників. Стимулює їхню інтелектуальну допитливість. Вони відчувають, ніби досягли того, чого не могли досягти в реальному світі. Відчувають на дотик. Тож вірні з інтелігентного середовища, наче офіцерська еліта у війську, формують сильний мозок секти.

Крім того, її керівник, якого називають «лідером», очевидно, досить харизматична особа. Всі глибоко шанують його. Так би мовити, цей чоловік виступає в ролі серцевини віровчення. За способом свого утворення секта близька до первісних релігій. І християнство на ранньому етапі більшою чи меншою мірою розвивалося подібним чином. Однак «лідер» секти зовсім не з'являється перед людьми. Нікому невідомо, який у нього вигляд, як його звати й скільки йому років. Зовні створюється враження, ніби секта управляється колегіально, хоча роль керівника виконує окрема людина, яка представляє її на офіційних урочистостях, та насправді ця людина — звичайна маріонетка. У центрі системи,