Читати книгу - "Яса. Том 2"

— Воно то так… Але ж Микола сливе дід.

— А хіба в Філона на пиці написано, скільки йому років і чий він син, а тепер батько? Перемінимо чумаків на возах, хтось із старших стане Миколою, Оверко залишиться Оверком, а оцього парубка наречемо ім’ям того чумака. Та й по всьому.

— А так, — погодився Драгожил. — Кебетливий ти. Ходімо ж та порадимося гуртом.

Чумаки довго радилися й прийняли Сироватчину пораду, а той потім нагодував Філона таранею та хлібом із салом й одягнув у стару, але позалатувану чумарку, яку мав у запасі, й випросив в одного з чумаків для Філона чоботи. А тоді помовчав і сказав сумно: — Як не знайду свого сина й вернуся на Січ, може, станеш моїм сином. Ти один тепереньки на весь світ, і я, мабуть, один.

Опівдні Сироватка попрощався з Драгожилом та іншими чумаками, вони потягли курною, пробитою в травах дорогою прямо, а він повернув праворуч. Коли тінь подовшала на півтори ступні, під’їхав до урочища Деркачі, посеред якого, як казали, стояв Драпаків хутір. Болото Деркачі лежало в не глибокій, але широкій долині, мабуть, з нього витікала і якась річечка й текла до Дніпра, а може, болота приступали до самого лиману. Сироватка, не злазячи з коня, довгенько роззирався, але так нічого й не побачив: і в ліву, і в праву руку стіною стояли очерети, тут і там купами росли верби, а далі зеленіли якісь інші дерева, мабуть, то й був хутір Драпака, але як добратися туди, Сироватка не знав. Проїхав у праву руку — той же очерет, ті ж верби, в ліву — те ж саме, ніде ні гребельки, ні дороги, ані будь — якого сліду. Найбільше дивувало Сироватку те, що не видно ніякого сліду. А мусив він десь бути. Стояло пізнє літо, вода далеченько відступила од весняної одмітки, позначеної змійкою покинутих на березі комишів, осоки та паліччя, поміж зелених бородавок купин на рудому болотиську повідпечатувалися навіть якірці лапок куликів і плисок. Сироватка вирішив пошукати дороги іншим способом. Зупинив коня біля високої гіллястої верби; не злазячи з сідла, роззув чоботи, зняв і кинув у траву шаблю та пояс і, вхопившись обома руками за міцну гілку, поліз на дерево. Покректуючи, остерігаючись, щоб не зірватися та не шелехнути вниз, видряпався до розкаряки, вище якої на рівні людського зросту висіло одразу троє воронячих гнізд, далі лізти не зважився — кора була гладенька, аж слизька, й гілка тонка. Виднокіл йому трохи затуляло вербове гілля, але й крізь нього бачив острів. Теж неясно — його береги скрадали очерети й верболози, далі гнулися верби, а за ними — шапки дубів, кленів і видніло щось чорне чи сіре. То, певно, й був зимівник. Сироватка приглядався довго, але побачив тільки ріг хліва чи хати. Мокія стривожило те, що дах був розкритий. Спочатку козак вирішив посидіти якийсь час в оцьому дозорі, — може, появиться хто біля хутора, — але над головою розкаркалося вороння, й він поліз униз.

Савур скуб траву. Мокій забув його розгнуздати, й з вудил скапувала зелена піна, розгнуздав (він взагалі рідко коли його загнуздував, кінь слухався повода й так), трохи поміркував, узяв за повід і повів у ліву руку, де ще раніше запримітив довгий зелений мисок, що глибоко входив у болото. Там розсідлав коня й скинув з нього гнуздечку, заховав у кущах сідло й весь риштунок — рушницю, шаблю, пістолі, схожу на качку порохівницю — натруску, примоцував гіллячками. Савур одразу ж ліг у траву й почав качатися, важко йойкаючи селезінкою. А він дістав з тороків хліба та сала, що дали на дорогу чумаки, переобідав, по тому роздягнувся й поліз у болото. Нарізав ножем очерету й міцно, по — татарськи, з’єднав ликом докупи два сніпки, прив’язав до них одежу. Застромив у сніпки палицю, щоб можна було вхопитися, як провалюватиметься в трясовину, прикріпив до очеретяних чубів міцне, скручене вчетверо лико, — плотик був готовий. Поплескав по шиї Савура — од кожного поплеску вставала легенька курява, почухав за вухом, розправив обтріпану мичку чубка. Повільно зайшов у воду. Кінь дивився йому вслід — не піде з миска, поки не вернеться Сироватка.

Мокій брів повільно, щоб не провалитися і не полохати качву, аби не виказувала його. Тут стояв важкий дух застояної води й різкий, терпкий, що трохи освіжав, рогозу. На обсиджених лисками та чирками купинах безугавно похитували хвостами плиски, по лататтю з пискотом розбігалися водяні курочки. Висунув з кропиви дурну дзьобату голову водяний бугай і дременув з переляку, аж залопотіло латаття. Сироватка перебрів одне болото, вийшов на горбок, перепочив і почалапав до другого. Його теж перейшов щасливо, ніде не шубовснув глибше, як під руки, не обірвав плотика й не намочив одежі. В густих верболозових чагарях одягнувся, розчесав оселедця, пішов угору, на зелені скирти дубів та кленів. Залишилися позаду осоки; чорні, помащені чумацьким дьогтем чоботи м’яко шелестіли в траві. Гарна була долина, але трава стояла нескошена, й це теж відмітив Сироватка. Він ішов помалу, вже бачив високу темну лісу й стріху, повернув праворуч, в обхід, і підійшов до засторцьованих шелюгом воріт. Вони були прочинені й хилилися набік, крізь них Сироватка оглянув усе подвір’я. Просто перед ним стояла низенька, довга, обмазана сірою, що частково пообвалювалася, глиною хата з сіньми; з двох вікон, які виходили в двір, одне було затулено подушкою; праворуч — рублений хлів, до нього приплетений довгий лісяний хлів, з лівого боку — клуня, теж приземкувата, розчинена навстіж, ще якісь хлівці, сажі та погрібці. Все — під одним накриттям, тільки клуня трохи вища. Посеред двору — колодязь, журавель без тичини й ланцюга задерся вгору, колода, що її прив’язують для рівноваги, одірвалася, валяється в траві, ніде ні пса, ні худобини й жодної живої душі. Можна було подумати, що обійстя порожнє, коли б скрізь по ньому не чорніла купами земля. Деякі купи вже поросли лободою, інші були свіжі, ще не поруділі від сонця. Мокія те немало здивувало й насторожило, вже навіть був подумав, чи не забратися, поки живий, геть. Проте одразу ж і приспокоївся: що йому можуть зробити, що з нього взяти. «Біда біду перебуде». Навмисне, щоб скрипнули, підважив ворота, прочинив, зайшов у двір. Під хлівом на купі очерету лежав чоловік. Він теж побачив Сироватку. Дивився на нього білими, гейби в більмах, очима, було видно, як враз ввесь наструнився. Сироватці од його погляду