Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Я ретельно відмічав різні глибини залягання суцільних льодів і отримав таким чином рельєф підводної частини покриву.

Настав вечір, а наше становище, на жаль, на краще не змінилося. Товщина криги коливалася між чотирма і п'ятьма сотнями метрів. Тішило лише те, що льодовий покрив ставав дедалі тоншим. Справді, ця тенденція давала надію!

Але все ще товстий шар льоду загороджував від нас поверхню океану!

Була восьма година вечора. За розкладом, встановленим на борту, «Наутилус» мав би поповнити запас повітря ще чотири години тому. Проте я особисто не відчував необхідності подихати свіжим повітрям — і це при тому, що досі капітан Немо не давав розпорядження скористатися запасними резервуарами.

Тієї ночі я спав неспокійно. Мене то холодив страх, то зігрівала надія. Декілька разів я зіскакував з ліжка, розбуджений тривожними снами чи то поштовхами від зіткнення корпусу судна з крижаною стелею. Близько третьої години ночі прилади у вітальні показали, що нижня частина льодового поля занурена у воду лише на п'ятдесят метрів. Сто п'ятдесят футів льоду відділяло нас від поверхні океану! Суцільні льоди перетворювалися на айсберги! Хребти підводних гір плавно переходили у плоскогір'я!

Я не зводив погляду з манометра. Судно випливало по діагоналі похилої площини внутрішньої частини льодового поля, яке іскрилося при світлі нашого прожектора. Крига ставала тоншою зверху і знизу, з кожною милею, з кожною хвилиною!

Нарешті о шостій годині ранку того пам'ятного дня, 19 березня, я почув новину, на яку очікував з такою тривогою і надією. Двері до вітальні відчинилися, увійшов капітан Немо і повідомив:

— Відкрите море![57]

Розділ чотирнадцятий

Південний полюс

Я миттю опинився на палубі. Так! Відкрите море! Лише де-не-де плавали поодинокі крижані брили й айсберги. Довкола нас розкинулася неозора водна гладінь. Тисячі птахів у повітрі і міріади риб у водах, які, залежно від характеру дна, переходили від насиченого синього у зеленаво-оливковий колір. Термометр показував три градуси за Цельсієм нижче нуля. Я почувався так, немовби повіяло весною після довгої суворої зими. Про ту зиму нагадували лише обриси льодових гір у північній стороні небокраю.

— Полюс? — із завмиранням серця запитав я капітана.

— Ще не знаю, — відповів він. — Опівдні я встановлю координати місцевості.

— Коли б лише сонце проглянуло крізь такий густий туман, — занепокоївся я, дивлячись на сіре небо.

— Хай покажеться хоча б на хвилинку, я встигну, — відповів капітан.

Миль за десять на південь від «Наутилуса» виднівся одинокий острів, що вивищувався метрів на двісті над рівнем моря. Лавіруючи, судно повільно наближалося до нього, можливо, оточеного підводними рифами.

Через годину ми підійшли до острова. А ще через дві години вже обігнули його. Берегова лінія довкола острова становила приблизно чотири-п'ять миль. Вузька протока відділяла його від суходолу, можливо, навіть від материка, але говорити про це з упевненістю було неможливо, оскільки берегова лінія ховалася за небокраєм.

Щоб не сісти на мілину, «Наутилус» зупинився за три кабельтових від берега, над яким величаво вивищувалися гори. Матроси спустили на воду шлюпку. Була десята година ранку. Капітан Немо, двоє матросів з вимірювальними приладами і ми з Конселем сіли у шлюпку. Я ще від учорашнього дня не бачив Неда Ленда.

Декілька змахів веслами — і ми причалили до піщаного берега. Консель хотів було вискочити із шлюпки, але я зупинив його.

— Капітане, — звернувся я до керівника експедиції, — право першим ступити на цю землю належить вам.

— Так, професоре, — відповів капітан Немо, — я не вагаючись зійду на полярні землі, де жодна людина ще не залишала своїх слідів!

І він легко скочив на берег. Я бачив, що капітан Немо був дуже схвильований. Видряпавшись похилою скелею догори, він зупинився і схрестив руки на грудях. Він так і застиг у цій позі, величний і зосереджений, немов вступав у володіння полярними зонами. Так він стояв хвилин зо п'ять, а потім звернувся до мене:

— Ласкаво прошу, професоре!

Я одразу ж вискочив із шлюпки, а за мною й Консель. Обидва матроси залишилися у шлюпці.

Ґрунт, доки сягало око, складався з червонявого туфу був немовби посипаний потовченою цеглою. Шлаки, напливи лави, пемза свідчили про те, що острів має вулканічне походження. Подекуди із землі вибивалися тонкі стрічки диму з сірчаним запахом — ознака того, що підземний вогонь не спить, а лише дрімає.

Рослинність на цьому пустельному острові була вкрай бідна. По скелях стелилися мохи і лишайники. Мікроскопічні рослинки, примітивні діатомеї, довгі пурпурові і світло-червоні водорості, занесені у ці зони течією і викинуті на берег прибоєм, — оце й уся фауна.

Берег був устелений молюсками, дрібними черепашками, морськими чашечками, гладкими букардами у формі серця, а також кліонами з довгастим тілом у перетинках і головою у формі двох заокруглених лопатей — їх було найбільше.

Але справжнє життя вирувало у небі! Там пурхали тисячі птахів різних видів, оглушуючи нас своїми криками. Тисячами вони мостилися на виступах скель, безцеремонно розглядали нас і безстрашно розгулювали просто у нас під ногами. Тут були також довгопері кулики з родини білих сивок. Консель трохи наловив цих пташок. У небі ширяли альбатроси з широким, метрів на чотири, розмахом крил.

Ми відійшли ще на півмилі від берега і побачили, що вся земля поорана гніздами, схожими на нірки, — то були гнізда пінгвінів. Дещо пізніше капітан Немо влаштував полювання на пінгвінів, у результаті якого було упіймано декілька сотень цих птахів.

Настала одинадцята година, а туман все не розсіювався і сонце не показувалося. Це мене дуже турбувало. Як же ми зможемо встановити координати, якщо немає сонця? Іншого способу визначити місце нашого перебування я не знав.

Я підійшов до капітана Немо, який мовчки дивився на небо. Капітан мав дещо стурбований вигляд. Та нічого не вдієш! Ця смілива і сильна людина не була всесильною, і небо не корилося йому так, як вода!

Настав полудень, а денне світило все ще не виходило. Небо було заслане густим туманом, крізь який встановити висоту сонця неможливо. Невдовзі з затуманеного неба повалив сніг.

— Доведеться чекати завтрашнього дня, — коротко мовив капітан Немо. — Усі у шлюпку.

Ми сіли у шлюпку, а коли причалили до «Наутилуса», поквапилися сховатися від сніжної бурі.

Снігова буря лютувала аж до ранку. На палубі було неможливо встояти, тож я пішов до вітальні і продовжив працювати над звітом про перипетії нашої експедиції до берегів Антарктиди. Я чув крики альбатросів і фульмарів, яким заметіль немовби і не заважала. «Наутилус», проте, не стояв на місці. Він пройшов уздовж