Читати книгу - "Кандід"

марно не обробляли тубільці, вважаючи, що вони не повинні до цього втручатися і що галли, їхні сусіди, мають прийти й обробляти їм землі. Жителі Тіра привезли із собою палестинців, які з того часу розійшлися по всіх країнах, аби лише там можна було заробити гроші. Ці палестинці, даючи гроші за п'ятдесят процентів, забрали мало не всі скарби країни. Тоді бетійці повірили, що палестинці є чаклуни, і всіх, кого обвинувачували в магії, палила без милосердя юрба друїдів, яких звали «пошукувачами»[531] або «антропокаями».[532] Ці священики спочатку одягали на них машкару, потім забирали майно і побожно показували молитви палестинців, тимчасом як тих смажили на повільному вогні «por l'amor de Dios».[533]

Вавилонська царівна спинилася в місті, яке потім звалося Севілья. Вона мала намір сісти на корабель на річці Бетіс, повернутися Тіром до Вавилона, побачитися знову з батьком своїм Белом і забути, коли зможе, свого невірного коханця або ж стати його дружиною. Вона запросила до себе двох палестинців, що заправляли всіма двірськими справами. Вони мусили спорядити їй три кораблі. Фенікс обговорив з ними всі умови і, трохи посперечавшись, умовився про ціну.

Господиня готелю була дуже побожна, а господар не менш побожний, до того ж він був «своєю людиною», тобто шпигуном друїдів пошукувачів-антропокаїв. Він не проминув нагоди повідомити їх, що в нього в домі перебуває чаклунка й двоє палестинців, які роблять угоди з дияволом, переверненим у золотистого птаха. Друїди, дізнавшися, що в дами є багато діамантів, негайно постановили, що вона чаклунка. Бувши боягузами, вони зачекали ночі й тоді замкнули однорогів і двісті вершників у просторій стайні, де ті спали.

Добре забарикадувавши двері, вони схопили царівну й Ірлю. Але вони не змогли взяти фенікса, який устиг вилетіти: він сподівався, що натрапить на Амазана десь на шляху з Галлії до Севільї.

Він зустрів його на кордоні Бетіки й розповів про лихо, що спіткало царівну. Амазан не міг говорити: він був надто схвильований і розгніваний. Він надяг лати із золотою насічкою, взяв списа на дванадцять стіп завдовжки, два списи і гострий меч, прозваний «Грізним», що з одного удару міг розрубати дерева, скелі й друїдів. На свою прекрасну голову він надів золотий шолом з чаплиним і страусовим пір'ям. То був старовинний збройний пристрій Магога, який подарувала Амазанові сестра Альдея, коли він проїздив Скіфією. Невеличка група людей, що їхали з Амазаном, сіли, як і він, кожен на свого однорога.

Обіймаючи свого улюбленого фенікса, Амазан сказав йому з великим жалем:

— Я винен. Коли б я не спав з «лицедійкою» в місті нероб, прекрасна вавилонська царівна не опинилася б у такому страшному становищі. Їдьмо на антропокаїв.

Незабаром він приїхав до Севільї. П'ятнадцять сотень альгвазілів[534] стерегли браму, за якою замкнені були двісті ґанґаридів і однорогів, що не мали чого їсти. Усе готове було вже для священної жертви, для якої мали взяти вавилонську царівну, покоївку Ірлю і двох палестинців.

Великий антропокай, оточений меншими антропокаями, засідав уже зі своїм святим трибуналом.[535] Юрба севільців з чотками на поясі, схрестивши руки, стояла безмовна. І от уже вивели прекрасну царівну, Ірлю й двох палестинців у машкарах зі зв'язаними позаду руками.

Тим часом фенікс проскочив поміж ґрат у в'язницю, де ґанґариди почали вже вибивати внутрішні двері. Непереможний Амазан вибив двері зовні, і озброєні ґанґариди виїхали на своїх однорогах. Амазан став на чолі їх. Не важко було їм розігнати альгвазілів, шпигунів, попів-антропокаїв; кожен одноріг проколював їх по дванадцятеро разом. Амазанів грізний меч рубав навпіл кожного, кого він зустрічав. Люди в чорних плащах і брудних брижах тікали, не випускаючи з рук чоток, освячених «por l'amor de Dios».

Амазан схопив на руки «головного пошукувача» й кинув його на вогонь, що був наготований за сорок кроків. Туди повкидав він один по одному й малих пошукувачів. Потім він упав до ніг Формозанти.

— Ах, які ви ласкаві, — сказала вона, — і як ревно кохала б я вас, коли б ви не зрадили мене з «лицедійкою»!

Поки Амазан мирився з царівною, поки ґанґариди скидали у вогнища тіла всіх антропокаїв і полум'я здіймалось аж під хмари, Амазан побачив, як здалеку наближається до нього неначе ціле військо. На колісниці, запряженій вісьмома мулами, їхав старий державець з короною на голові,[536] за ним їхали поважні особи в чорних плащах і брижах, сидячи на чудових конях, за ними мовчки йшло багато людей з масним волоссям.

Спочатку Амазан зібрав був навколо себе ґанґаридів і підніс списа до бою. Та тільки-но король помітив його, враз скинув корону, зійшов з колісниці, обійняв його стремена й сказав:

— Чоловіче, посланий від Бога, ви месник за людський рід, визволитель моєї батьківщини, мій оборонець! Оці священні потвори, од яких ви очистили землю, панували наді мною іменем «Старця із семи горбів». Я мусив терпіти їхні страшні злочини; народ покинув би мене, коли б я захотів обмежити їхню злочинну жорстокість. Віднині я дихаю, я живу, я царствую і цим завдячую вам.

Потім він шанобливо поцілував Формозанті руку й попросив її з Амазаном, Ірлею й феніксом сісти в його колісницю, запряжену вісьмома мулами. Двоє палестинців, двірських банкірів, що ще лежали ниць від страху й вдячності, звелися на ноги, і воїни на однорогах рушили за бетійським королем до його палацу.

Гідність короля такого поважного народу вимагала, щоб мули везли колісницю повільно, тому Амазан і Формозанта мали час розповісти одне одному свої пригоди. Король розмовляв з феніксом, захоплювався ним і сто разів цілував. Він зрозумів, які неуки, брутальні й дикі є народи Заходу, що їдять тварин і не розуміють їхньої мови, дізнався, що тільки ґанґариди зберегли первісну людську природу й гідність. Але насамперед він погодився, що найдикішими з-поміж смертних були пошукувачі-антропокаї, від яких Амазан очистив землю. Король не переставав дякувати йому. Прекрасна Формозанта забула вже пригоди з «лицедійкою», і душа її пам'ятала тільки мужність того, хто врятував їй життя. Дізнавшись про те, який невинний був поцілунок, даний єгипетському фараонові, і як було воскрешено фенікса, Амазан відчував у душі чисту радість і палав найпалкішим коханням.

Обідали в палаці, та їли абияк, бо бетійські кухарі найгірші в Європі. Амазан порадив закликати кухарів з Галлії. Під час обіду королівські музики награвали ту славетну арію, яка протягом віків звалася потім «Іспанське капричіо».[537] По обіді говорили про справи.

Король спитав в Амазана, прекрасної Формозанти й фенікса,