Читати книгу - "Соловей"

«Виживи», — подумала вона.

Просто виживи.

Розділ 35

Серпень.

В’янн дихала якомога тихіше. У задусі спальні, яку вона колись ділила з Антуаном, кожен звук здавався надто гучним. Пружини скрипнули, коли фон Ріхтер перевернувся на свій бік. Вона спостерігала, як він дихає. Коли він почав хропіти, жінка відсунулась і відклеїла вологе простирадло від свого голого тіла.

За останні місяці В’янн дізналася, що таке справжній біль, сором і приниження. Утім, вона також навчилася виживати. Вона чудово могла визначати настрій фон Ріхтера, знала, коли не попадатися йому на очі й мовчати. Іноді, коли вона робила все правильно, він майже не помічав її. Неприємності починалися, коли в нього траплявся поганий день. Як, наприклад, учора.

Він прийшов додому злий, щось бурмочучи про бої в Парижі. Макі почали війну на вулицях. В’янн одразу зрозуміла, чого йому захочеться.

Завдати їй болю.

Вона швидко вклала дітей у ліжко в спальні на першому поверсі та пішла нагору.

Це було найгірше. Він змушував її приходити до нього, і В’янн це робила. Вона знімала одяг, щоб він його не порвав.

Одягаючись, В’янн помітила, як боляче їй підіймати руки. Вона зупинилася біля завішеного вікна. Перед нею розкинулися побиті бомбами поля. Дерева були зламані. Деякі досі тліли. Апокаліптичний краєвид. Аеродром перетворився на зруйноване звалище підбитих літаків і вантажівок. Відколи генерал де Голль очолив армію «Вільної Франції», а війська Альянсу висадилися в Нормандії, бомбардування стали регулярними по всій Європі.

Чи живий ще Антуан? Може, він тепер у таборі дивиться крізь тріщину в стіні барака чи в забите дошками вікно. Дивиться на місяць, який колись світив на дім, сповнений кохання? А ще Ізабель. Її не було лише два місяці, але це здавалося вічністю. В’янн постійно переживала за неї.

Спустившись униз, вона запалила свічку. Світла давно не було. У ванній вона поставила свічку біля раковини і глянула на себе в овальне дзеркало. Навіть у тьмяному сяйві було помітно, що вона бліда й кістлява. Блякле волосся спадало на обличчя. За роки страждань її ніс, здавалося, видовжився, а обличчя стало вилицюватим. На скроні був синець. Скоро він потемнішає. Навіть не дивлячись на себе, вона знала, що на її плечах лишилися сліди його рук, як і на лівій груді.

Він ставав дедалі жорстокішим. Злішим. Війська Альянсу дісталися півдня Франції та почали звільняти міста. Німці програвали війну, і фон Ріхтер ніби мстився за це В’янн.

Вона роздяглася й помилася під прохолодною водою. Жінка терла себе губкою, поки шкіра не почервоніла, але все одно не почувалася чистою. Ніколи не почувалася.

Не в змозі більше витримувати, вона витерлась і знову одягла нічну сорочку, накинувши зверху халат. Зав’язавши його на талії, вона вийшла з ванної зі свічкою.

Софі чекала на неї у вітальні. Склавши руки і стиснувши коліна, дівчина сиділа на дивані — останніх нормальних меблях у кімнаті. Решту з них реквізували чи спалили.

— Чому ти так пізно не спиш?

— Я могла б і тебе про це спитати, але ж не варто, правда?

В’янн затягла пасок на халаті. Від нервів вона завжди щось робила руками.

— Ходімо в ліжко.

Софі глянула на неї. Їй було майже чотирнадцять, і обличчя дівчини почало набувати дорослих рис. Очі здавалися чорними на тлі блідої шкіри, а вії були густі та довгі. Від недоїдання її волосся порідішало, але кучері досі лишилися. Вона надула пухкі губи.

— Слухай, мамо. Скільки ще ми будемо прикидатися?

Сум та гнів у її прекрасних очах краяв В’янн серце. Вочевидь, вона не могла нічого приховати від своєї доньки, яка через війну була позбавлена дитинства.

Що мала сказати мати своїй майже дорослій дитині про всю огиду цього світу? Як вона могла розповісти правду? Як вона могла розраховувати, що донька засуджуватиме її менше, ніж вона сама себе засуджує?

В’янн сіла поруч із Софі. Вона подумала про їхнє колишнє життя — про сміх, поцілунки, родинні вечері, Різдвяні ранки, перші слова.

— Я не дурна, — сказала Софі.

— Я ніколи не вважала тебе дурною, — вона глибоко вдихнула. — Я лише хотіла захистити вас.

— Від правди?

— Від усього.

— Це неможливо, — гірко відповіла Софі. — Хіба ти ще не зрозуміла? Рейчел немає. Сара мертва. Дідусь мертвий. Тітонька Ізабель… — її очі наповнилися слізьми. — І тато… коли ми востаннє отримували від нього звістку? Рік тому? Місяців вісім тому? Він уже, мабуть, теж мертвий.

— Твій батько живий. Як і тітка. Я відчула б, якби вони загинули, — вона поклала руку на серце. — Відчувала б отут.

— Серцем? Ти відчула б серцем?

В’янн знала, що війна, страх і відчай робили Софі більш цинічною, але все одно було важко за цим спостерігати.

— Як ти можеш так просто… іти до нього? Я бачила синці.

— Це моя війна, — відповіла В’янн тихо, ледве витримуючи сором.

— Тітонька Ізабель задушила б його уві сні.

— Так, — погодилася вона. — Ізабель — сильна жінка. А я — ні. Я просто… мати, яка намагається захистити дітей.

— Думаєш, ми хочемо, щоб ти рятувала нас такою ціною?

— Ти ще молода, — сказала В’янн, опустивши плечі. — Коли ти сама станеш матір’ю…

— Я ніколи нею не стану, — перебила Софі.

— Мені шкода, що я розчарувала тебе, Софі.

— Я хочу його вбити, — мовила Софі.

— Я теж.

— Ми могли б задушити його подушкою, коли він спатиме.

— Думаєш, я про це не мріяла? Але це надто небезпечно. Бек уже зник, і він жив у цьому будинку. Хочеш, щоб іще з одним офіцером таке сталося? Тоді вони точно не зводитимуть з нас очей, а нам це не потрібно.

Софі сумно кивнула.

— Я витримаю те, що зі мною робить фон Ріхтер, Софі. Але я не витримаю, якщо втрачу тебе чи Даніеля. Або якщо мене від вас заберуть. Чи якщо вас скривдять.

Софі не відводила погляду.

— Я ненавиджу його.

— Я теж, — прошепотіла В’янн. — Я теж.

— Сьогодні так спекотно. Думаю, це чудовий день, щоб поплавати, — сказала В’янн з усмішкою.

Реакцією був схвальний гамір.

В’янн вивела дітей із класної кімнати в притулку. Вона не відпускала їх далеко, поки вони йшли монастирем. Коли вони проходили повз кабінет настоятельки, двері відчинилися.

— Мадам Моріак, — усміхнулася матінка. — Ваша компанія, схоже, у досить веселому настрої для пісні.

— Не в таку спеку, матінко, — вона взяла настоятельку під руку. — Ходімо з нами на ставок.

— Чудова ідея цього