Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

Коли 1 серпня 1991 року президент США Джордж Г. В. Буш прибув до Києва, щоб переконати Україну залишитися в складі СРСР, український політичний клас розділився щодо своїх цілей. Націонал-демократична меншість прагнула повної незалежності, вимоги якої лунали в Україні чимраз частіше з того моменту, як повну незалежність оголосила Литва в березні 1990 року. Комуністична більшість в українському парламенті прагнула широкої автономії в рамках реформованого Союзу. Таку саму мету переслідував і Горбачов. Після невдалої спроби зупинити рух за незалежність у прибалтійських республіках, застосувавши там військову силу на початку 1991 року, Горбачов скликав референдум з питання продовження існування Союзу. Він відбувся у березні 1991 року, і 70% його учасників проголосували за реформований Союз. Горбачов також відновив переговори з республіканськими лідерами, в тому числі з Борисом Єльциним у Росії та Нурсултаном Назарбаєвим у Казахстані, намагаючись переконати їх сформувати вільніший союз. Він уклав з ними угоду наприкінці липня 1991 року, але Україна була не готова до її підписання. Леонід Кравчук і його група прагнули до іншого рішення: конфедерації з Росією та іншими республіками, куди Україна приєднається на власних умовах.

Буш став на бік Горбачова у своєму зверненні до українського парламенту, названому американськими ЗМІ «Котлета по-київськи» через небажання американського президента підтримати прагнення національно-демократичних депутатів до незалежності. Буш виступав за надання свободи Прибалтійським республікам, але Україну волів тримати разом із рештою СРСР. Він не хотів втратити надійного партнера на світовій арені — Горбачова та Радянський Союз, який той представляв. Крім того, Буш і його радники були стурбовані можливістю неконтрольо-ваного розпаду Союзу, що міг призвести до війни між республіками, які мали ядерну зброю на своїй території. Окрім Росії, до таких належали Україна, Білорусь та Казахстан. У своєму виступі в українському парламенті президент Буш звернувся до аудиторії із закликом відмовитися від «самовбивчого націоналізму» та не плутати свободу з незалежністю. Комуністична більшість з ентузіазмом аплодувала йому. Демократична меншість була розчарована: альянс Вашингтона з Москвою і депутатами-комуністами в українському парламенті був серйозною перешкодою для української незалежності. Було важко уявити, що ще до кінця місяця цей парламент майже одностайно проголосує за незалежність України, а наприкінці грудня Білий дім, спочатку стурбований можливістю ядерної війни на пострадянському просторі, підтримає це рішення.

Подією, що спричинила злам у переконаннях консервативних депутатів українського парламенту, а згодом і всього світу, став переворот, здійснений «яструбами» проти Михайла Горбачова 19 серпня 1991 року. Фактично він почався на день раніше в Україні, а конкретно в Криму, де Горбачов перебував у літній відпустці. Увечері 18 серпня змовники з’явилися на порозі його приморської вілли біля Фороса й зажадали запровадження військового стану. Горбачов відмовився підписувати документи, через що заколотники змушені були діяти самостійно. Наступного дня в Москві змовники на чолі з головою КДБ і міністрами оборони та внутрішніх справ оголосили надзвичайний стан на всій території СРСР. Українське керівництво на чолі з Кравчуком відмовилося здійснити надзвичайні заходи в республіці, але, на відміну від російського президента Бориса Єльцина в Москві, не зробило нічого для протидії перевороту. У той час як Кравчук закликав народ України зберігати спокій, Єльцин вивів своїх прихильників на вулиці під російськими прапорами, змусивши військових піти з Москви після перших сутичок між армією і протестувальниками, що призвели до загибелі людей. Змовники не могли більше покладатися на війська і змушені були капітулювати. Менш ніж за сімдесят дві години переворот закінчився і заколотники опинилися під арештом. Москвичі вийшли на вулиці, щоб відсвяткувати перемогу не тільки свободи над диктатурою, а й Росії над союзним центром.

Горбачов повернувся до Москви, але виявився не в змозі повернути владу. Фактично, він став жертвою іншого перевороту, цього разу організованого Єльциним, який скористався послабленням центру, щоб розпочати захоплення Росією інституцій Радянського Союзу. Він змусив Горбачова скасувати указ про призначення своїх людей на посади керівників армії, міліції і сил безпеки, а потім призупинив діяльність Комуністичної партії, не залишивши Горбачову ніякого вибору, окрім як піти у відставку з посади генерального секретаря. Росія фактично перебирала контроль над владними інституціями Союзу, що налякало ті республіки, які ще готові були залишитися у складі СРСР Україна першою проявила ініціативу щодо виходу з формально ще «горбачовського», а насправді вже «єльцинського» Союзу.

Двадцять четвертого серпня 1991 року, наступного дня після того, як Єльцин узяв під свій контроль союзний уряд, український парламент провів голосування з питання про незалежність. «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року, — говорилося у декларації незалежності, написаній Левком Лук’яненком, в’язнем ГУЛАГу з найбільшим стажем, а нині депутатом парламенту, — Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України». Результати голосування стали сюрпризом для всіх, у тому числі й для самого Лук’яненка: 346 депутатів проголосували «за», 5 — «утрималися», 2 — «проти». Комуністичної більшості, що виступала проти незалежності України з першої сесії парламенту навесні 1990 року, більше не існувало. Кравчук та його «суверен-комуністи» під нападами з боку опозиції за пасивне сприяння перевороту, зімкнули ряди з націонал-демократами, прихопивши з собою решту компартійних кадрів, які відчули себе зрадженими Москвою та опинилися під загрозою політичної смерті через наступ Єльцина на компартію. Після того як результат голосування з’явився на екрані, зал вибухнув оплесками. Натовп за межами будівлі парламенту святкував перемогу: Україна нарешті стала вільною!

Декларація Лук’яненка посилалася на тисячолітню історію української державності, маючи на увазі традицію, закладену в часи Київської Русі. Ця декларація була фактично п’ятою спробою проголосити незалежність України в XX столітті: перші дві відбулися 1918 року в Києві, а потім у Львові, третя 1939 року на Закарпатті, і четверта 1941 року у Львові. Усі ці спроби були зроблені у воєнний час і зазнали невдачі. Чи відрізнятиметься від них нова декларація — відразу було важко сказати. Відповідь на це питання дадуть події наступних трьох місяців. Всенародний референдум, призначений на 1 грудня 1991 року, той самий день, що й заплановані раніше вибори президента України, мав підтвердити або відхилити голосування парламенту за незалежність. Призначення референдуму мало важливе значення з багатьох