read-books.club » Публіцистика » Проект «Україна». Галерея національних героїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Проект «Україна». Галерея національних героїв" автора Андрій Юрійович Хорошевський. Жанр книги: Публіцистика / Наука, Освіта / Інше. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 99 100 101 ... 125
Перейти на сторінку:
час: так виникла його монументальна опера за романом Л. М. Толстого – про непереможність великої Росії, про її героїчну військову славу. Ще над жодним твором він не трудився так довго і натхненно. У цей період шлюб Сергія Прокоф’єва розпався і композитор поєднав своє життя з Міррою Мендельсон, яка була його супутницею до самої смерті.

Тривожні відгомони воєнних подій і разом з тим нестримна енергія властиві музиці Сьомої сонати для фортепіано, створеної в 1942 році. Через два роки, коли неминучість перемоги була вже очевидна, в П’ятій симфонії постає велична упевненість, в якій Сергій Сергійович, за його словами, хотів «оспівати вільну і щасливу людину, її могутні сили, її благородство, її духовну чистоту».

* * *

Довгий час становище композитора було цілком благополучним, він навіть став лауреатом шести (!) Сталінських премій – в 1943-му, тричі в 1946-му, 1947 і 1951 роках. Чудово знаючи про терор, що панує в країні, Сергій Сергійович не вступав у конфлікт із властями, узявши за правило повне невтручання в політику і ратуючи лише за свою художню самостійність. Але в 1948 році вийшла постанова ЦК ВКП(б), в якій музика Прокоф’єва разом із творами інших авторів була оголошена «формалістичною», «чужою радянському народу». Потім послідував арешт його першої дружини, яка відсиділа декілька років у таборі. Прокоф’єв був вимушений написати покаянного листа в Союз композиторів і Комітет у справах мистецтв, в якому наївно намагався пояснити, що таке «мелодія», «традиції» і «новаторство».

Від цього удару майстер не відійшов до кінця життя. Майже всі його твори, написані в останні п’ять років (опера «Повість про справжню людину», балет «Сказання про кам’я ну квітку», ораторія «На варті миру», симфонія № 7), – мало вдалі, по значені спробами «спростити» і зробити «ближчою до народу» свою музичну мову.

Навряд чи є підстави оголошувати композитора «переконаним виразником радянської художньої ідеології», подібно до його друга Маяковського. Небагато «замовлених» творів Прокоф’єва начисто позбавлено офіціозу, характерного для творів сталінської епохи. Високий смак і духовна незалежність оберігали Прокоф’єва від тріскучого пафосу і дутого вірнопідданського захоплення. Тут варто згадати балет «Попелюшка», оперу «Дуенья», фортепіанні сонати або три останні симфонії. Були, звичайно, і менш вдалі твори – позначалася важка хвороба композитора, – а деколи і окремі стереотипи тодіш ньої естетики. У цілому ж його спадщина цих років засвідчила блискучий зліт дивовижного таланту – другий після «класичної» пори 1908—1918 років. Ні похмура атмосфера терору кінця 1930-х років, ні загибель друзів, ні тяжкі життєві умови воєнних років, ні образливі «проробки» властей не змогли перешкодити народженню цих шедеврів. «Я дотримуюся того переконання, – писав Сергій Сергійович, – що композитор, як і поет, творець, живописець, покликаний служити людині і народу. Він повинен оспівувати людське життя і вести людину до світлого майбутнього. Такий, на мій погляд, непорушний кодекс мистецтва».

Так уже сталося, що Сергій Сергійович Прокоф’єв помер 5 березня 1953 року. В деякому розумінні композиторові не пощастило: день у день з ним ховали Сталіна – тирана, в тіні якого зникло багато видатних людей. Але ніщо не в змозі затьмарити постать найвидатнішого композитора сучасності – Сергія Сергійовича Прокоф’єва, музика якого житиме у віках.

Лобановський Валерій Васильович

(1939—2002)

Знаменитий футболіст і тренер, багаторічний наставник «Динамо» (Київ), збірних СРСР і України

6 січня 1939 року полку Лобановських прибуло: у родині працівника київського мельзаводу Василя Михайловича і хатньої господарки Олександри Максимівни народилася друга дитина, син. Назвали його Валерій.

Незважаючи на тяготи війни, що вибухнула незабаром, Валера ріс, оточений любов’ю і турботою. Хлопчик вчився в київській загальноосвітній школі № 319, яку через шістдесят з гаком років назвуть його ім’ям. Шкільна наука Лобановському дається легко: з класу в клас він переходить з похвальними грамотами, не припиняючи радувати батьків своїми успіхами.

Незвичайний інтерес до футболу Валерій почав проявляти ще в молодших класах. Участь у футбольних баталіях не пройшла даремно: у 1952 році хлопчика, що безумовно подавав великі надії, помітив дитячий тренер Микола Чайка. Він запропонував йому продовжити тренування у футбольній школі № 1. Батьки дещо побоювалися, чи не позначиться подібна трансформація дитячого захоплення на успішності. Не позначилася: Валерій так само добре вчиться, багато читає і навіть починає задивлятися на дівчаток.

У 1955 році Валерія переводять у київську Футбольну школу молоді, а двома роками пізніше – він і сам не може в це повірити – запрошують у «Динамо». Кращий український футбольний клуб потребував в Лобановського як гравця дублюючого складу, але сам Валерій упевнений, що ненадовго залишиться в других номерах.

Школа тим часом закінчена. Хлопець отримує срібну медаль і серйозно замислюється про подальшу освіту. Незважаючи на те, що футбольну кар’єру він розглядає цілком серйозно, Лобановський вирішує поступати в політехнічний інститут. Недивно, що це йому вдається з легкістю. Починається довгий період, коли Валерій поєднує гру в «Динамо», що вимагає чималих зусиль, і тепер уже інститутське навчання.

* * *

Поступово Валерій стає відомим спортсменом, чиє ім’я на слуху навіть у тих, хто не цікавиться футболом. Молодий гравець викликає в уболівальників різні емоції, але тих, що заперечує його талант, знаходиться небагато. У 1960 році на рахунку Лобановського вже є серйозне індивідуальне досягнення: він стає другим у рейтингу «33 кращих футболіста СРСР», поступившись тільки Михайлу Месхі. Крім того, Валерій – кращий бомбардир київської команди: у сезоні 1960 року він забив у ворота супротивника 13 голів. Наступного року, провівши цього разу 10 м’ячів, Лобановський зробив свій посильний внесок до успіху «Динамо»: команда стала першим немосковським чемпіоном Радянського Союзу.

У 1962 році київський форвард повторив свій індивідуальний успіх і знову посів друге після грузинського спортсмена місце в списку кращих радянських гравців. Валерій стає одним із тих футболістів, без яких неможливо уявити радянський футбол тих років. І йому, для того, щоб зрозуміти, що його талант визнали остаточно, залишається тільки закріпитися в основному складі національної збірної. У команду Радянського Союзу Валерія запрошують, але виявляється, що конкуренція серед крайніх нападаючих дуже велика. Тому Лобановському вдається взяти участь всього лише в двох міжнародних матчах: проти Австрії і Польщі. Національні кольори Валерій захищає і в олімпійській команді, але розписатися у воротах супротивника йому так і не вдалося.

У 1964 році старшим тренером «Динамо» стає Віктор Олександрович Маслов. З перших же днів у Лобановського і тренера складаються зовсім не

1 ... 99 100 101 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галерея національних героїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Проект «Україна». Галерея національних героїв"