Читати книгу - "Після тебе"

двічі зааплодувала одна в цілковитій тиші. Після цього ми завітали в туалет того фешенебельного готелю, де вони з Марією всілись у двох чудових кріслах у гардеробній та пригостилися бутербродами. Протягом обох наших зустрічей вона ставала надзвичайно нервовою, щойно ми лишались удвох.

— Як же чудово ми проводимо час, правда? — постійно перепитувала вона так, що мені й на думку не спадало не погодитись. А потім замовкала чи починала скаржитися на неймовірні ціни на сендвічі в Лондоні.

Тріна підтягла лавку та підбила подушки, що принесла з квартири.

— Я хвилююсь за дідуся. Йому не до вподоби така напружена атмосфера. Він по чотири рази на день змінює шкарпетки та зламав уже дві кнопки на пульті від телевізора.

— Господи. А хто ж тепер про нього подбає?

Сестра з жахом в очах на мене глянула.

— Навіть на дивися на мене, — хором сказали ми обидві.

Нас перервали перші гості з «Жити далі», Суніл та Лінн. Вони піднялися драбиною і відразу ж прокоментували розміри даху та неймовірний вид на східну частину Сіті.

Лілі приїхала рівно о дванадцятій та відразу кинулась мені на шию з радісними вигуками.

— Кльова сукня! Ти маєш просто неперевершений вигляд!

Вона трохи засмагла, на обличчі з’явилося ластовиння, навіть волосся на руках вигоріло до майже білого. На ній була блакитна сукня та «гладіаторські» сандалі. Вона з явним задоволенням оглянула дах. Каміла повільно піднялася пожежними сходами за нею, вийшла на дах, поправила жакет і підійшла до нас:

— Лілі, могла б і почекати на бабусю.

— Навіщо? Ти ж не стара.

Ми з Камілою обмінялися хитрими поглядами, і тоді майже імпульсивно я кинулася до неї та поцілувала в щоку. Від неї пахло парфумами з дорогих магазинів, а волосся було зібране в бездоганну зачіску.

— Я дуже рада, що ви приїхали.

— Ти доглядала мої рослини! — Лілі вигукувала кожну репліку. — А я думала, вони всі в тебе засохнуть! О, а це що? Щось новеньке? — Вона показала на два горщики з квітами, які я купила минулого тижня, готуючись до цієї вечірки. Не хотілося купувати зрізані квіти чи щось, що може померти.

— Це пеларгонії. Не залишай їх тут узимку, — порадила Каміла.

— Можна накрити їх вовною. Ті теракотові горщики нелегко буде спустити.

— Не виживуть. Тут надто відкрита місцевість.

— Узагалі-то, — втрутилася я, — тут буде жити Том, тому ми замикаємо дах — після випадку зі мною це може бути небезпечно. Так що, може, ви хотіли б забрати квіти?..

— Ні, — відповіла Лілі, — лишимо тут. Буде приємно згадувати, як тут усе було.

Вона допомогла мені поставити стіл і розповіла про школу (їй там подобається, але доводиться багато працювати), а ще про маму, яка, вочевидь, має певні наміри щодо архітектора-іспанця Феліпе (той оселився в сусідньому будинку в Сент-Джонс-Вуд).

— Мені майже шкода Виродка. Він навіть не знає, що на нього ось-ось обвалиться.

— А ти сама як?

— Я в нормі. Життя чудове. — Вона закинула в рот чипсину. — Бабуся вмовила мене поїхати подивитися на те немовля, я казала? — У мене, мабуть, був шокований вигляд. — Знаю-знаю. Вона сказала, що я маю поводитись як доросла, тому поїхала зі мною. Вона суперкрута! Спеціально для цієї поїздки бабуся купила собі новий жакет — хоча я не маю про це знати. Думаю, це для впевненості в собі. — Вона кинула погляд на Камілу, яка розмовляла з Семом коло столика із закусками. — Узагалі мені трохи шкода дідуся. Коли він думав, що ніхто не бачить, він просто очей з неї не зводив. Йому, мабуть, шкода, що так вийшло.

— Ну і як тобі?

— Ну, дитина як дитина. Вони ж усі однакові. Хоча, думаю, вона поводилася добре. Вони ставили мені всі ті ввічливі запитання на кшталт: «Як справи в школі, Лілі? Може, ти приїдеш до нас якось у гості? Хочеш потримати свою тітку?» — удають, наче оте останнє не звучить до чорта дивно.

— І що, ти ще до них поїдеш?

— Мабуть. Вони нормальні наче.

Я глянула на Джорджину — та вела якусь ввічливу розмову з батьком. Той голосно зітхнув — він майже не відходив від неї з тієї миті, як вона приїхала.

— Він двічі на тиждень телефонує мені, щоб запитати, як справи. А Делла постійно торочить, що нам із дитиною треба «зблизитися», наче та дитина щось може, крім як їсти, волати та хезати в підгузки. — Вона скривила пику.

Я розсміялася.

— А що такого? — мовила Лілі.

— Та нічого. Просто рада тебе бачити.

— А в мене тут дещо є для тебе. — Вона витягла із сумки маленьку коробочку та простягла мені. — Побачила це на жахливому ярмарку старовини і відразу згадала про тебе.

Я обережно відкрила коробочку. Усередині на темно-синьому оксамиті лежав браслет у стилі ар-деко: довгасті намистини чорного та жовтого бурштину. Я поклала його на долоню.

— Він трохи… шалений, правда ж? Нагадав мені про…

— Колготки.

— Ага, про колготки. Цим я хочу подякувати тобі. За все. Ти, мабуть, єдина людина, якій би він міг сподобатися. Хоча мені теж подобається, так що беру свої слова назад. До твоєї сукні личить.

Я простягла їй руку, щоб вона застібнула браслет — і повільно його повернула.

— Він чудовий.

Вона копнула щось ногою на долівці й на мить стала серйозною.

— Думаю, я тобі винна — бо через мене вкрали твої коштовності.

— Ти нічого мені не винна.

Лілі набула нової впевненості в собі. Дивлячись у її очі — зовсім як у батька, — я думала про все, що вона мені дала, навіть не підозрюючи про це. А потім вона боляче стукнула мені по руці:

— Ну все, годі тут нюні розводити, бо в мене туш потече. Ходімо принесемо решту закусок. До речі, ти знаєш, що в моїй спальні висить постер із трансформерами? І з Кеті Перрі? Хто це в тебе тут живе, блін?

Приїхала решта нашої групи «Жити далі», і всі почали хто зі страхом, а хто зі сміхом видиратися на дах. Дафна нарешті вилізла та полегшено зітхнула, тримаючи Фреда за руку. Вільям легко перестрибнув через останню сходинку — Наташа закотила очі, дивлячись на це. Усім надзвичайно сподобалися кульки з гелієм на