Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Ет, але помилилися люди, а помилилися, бачить Бог, і Фата з Ісметом. Не став їхній син ані героєм, ані розбійником, ані ненажерою — хоч ним би мав стати найшвидше, якби в батька вдався. Щоб стати героєм, з праведною душею і навісним у бою, Омерові бракувало всього потроху. Трохи розуму, трохи сили, та найбільше йому бракувало пітьми всередині. Все йому завжди було добре і як годиться, будь-яке лихо вмів перетворити на вигоду, навіть із лави не встаючи. Щоб стати розбійником, вправним із шаблею, ласим до золота, Омерові бракувало вправності й жадоби. Наче трава, що живе на деревах і висмоктує з них душі, — так і він умостився посеред білого світу. Нащо красти, коли можна просто взяти, не вкравши? А ненажерою стати не міг, бо ж не в батька вдався. У кого — невідомо. Якби знали в кого, то вже б могилу тому розрили!

Доки він ріс і міцнів, а жінки додали б — і гарнішав, у Герцеґовині змінювалася погода. Раніше, бувало, змінювалася вона з волі візира чи аґи, та тільки в головах у людей і в їхніх серцях, а тепер мінялася з волі Омерової, та вже не всередині людей, а довкола них. Раніше ми придивлялись, яка погода у Боснії, і якщо приходив хтось із Коніца й казав, що у Коніці випав сніг, ми знали, що за день-два і в нас буде те саме. А якщо море розливалося до Комина й Кули-Новинської, зривався юґо й топив жінок, що на колодах пливли у поле, якщо біля Метковича один похорон змінювався іншим, дзвонили в церковні дзвони й люд християнський посідала жалоба, — ми вже знали, що треба й нам пильнуватися, бо небагато часу мине — і таке саме лихо впаде на Мостар. Так було колись, і ми Богу дякували, що були посередині, поміж Боснією та морем, і жодна негода не приходила до нас без попередження. Та відколи Омер змужнів, то й припинили до нас завертати сніги з Боснії та вітри з Далмації. Бувало, ціла зима мине, а земля жодного разу не побіліє, і геть забули ми, як воно — коли вітер з півдня подме. Народ цю зміну пояснював хто як хотів, і багатьом вона здавалася доброю, бо ж із новим порядком весна починалась одразу по Різдві, а літо, спекотне й сухе, тривало до пізньої осені. І лише матері дівчат були невдоволені, бо в новому небесному порядку вбачали підступи шайтана. Доки темрява спадала рано, а вітер і сніг розганяли людей по хатах, доки Мостар був посеред шляху між морськими та боснійськими негодами, в усьому був лад, і в жениханні теж. А Омер і тут безладу наробив. Молоді дівчата виходили з дому пополудні, коли сонце припиняло розпікати каміння, а матері їх попереджали, мовляв, дістанете на горіхи, як не повернетесь дотемна. Відколи світ стоїть, чинне це правило, і тут нічого не можна міняти, ось іще тільки рік-два тому сутінки спускалися, щойно позіхне перша курка, а торговець Леві тричі стукне дзбаном об двері своєї крамниці й покличе Рісто Бокора, щоб той скочив по воду. А по-новому Рісто вернеться з повним дзбаном, Леві вмиється й підмиється, виспиться на лаві, прокинеться, вип’є кави й тричі обійде весь ринок, а темрява все ніяк не спадає. Сонце начебто й зайшло, камінь уже не блищить, як ополудні, можна дивитися на нього, але й далі світло, гасових ламп не запалюють, списки боржників переписують при денному світлі, мудеріси[117] сидять понад Неретвою і читають зі своїх книг уголос, а матері дивляться в небо, наче у власні могили, й чекають сутінків, а їх усе нема й нема. А вже як нарешті звечоріє, то щаслива та мати, до якої дочка повернулася від Омера, не плачучи. Якщо ж заплаче, а це з кожною бодай раз трапиться, тоді мати каже:

— Омере, Омере, чого ж ти не втопився, бодай би тебе грім побив!

Раніше вже приходив до нас такий собі Йозо, задрипанець із Чітлука, якого ніхто не любив, бо він приносив тютюн лише тоді, як знав, що й останній кисет у місті спорожнів, і в усіх торговців запаси вичерпалися, і продавав той свій тютюн утричі дорожче від найдорожчого. Та цього разу прийшов питати, а не торгувати:

— А хто такий цей ваш Омер?

— Хто б не був, наш він. А тобі що за діло?

— Просто собі питаю. Мав би йому подякувати.

— Та за віщо ж?

— Тютюн мені родить, як ніколи досі. Добре на нього діє це Омерове сонце.

— Нечувані речі кажеш, сонце не Омерове, а Боже.

— Знаю, та не було його до Омера. І Богу дякувати, що він ваш, а не наш. Був би наш, попи б його вже на вогнищі спалили, аби лише повернути ту погоду, що раніше була.

Не сказали тому Йозо, де Омера шукати, порадили пильнувати своїх справ і йти своєю дорогою, поки голова його по бруківці не покотилася; але люди запам’ятали Йозині слова. Знали, що не можна цього казати жінкам, бо щойно почують, як попи нечисту силу виганяють, — ціле місто зворохобиться, можуть навіть будинок Саліховичам підпалити. Проте запам’ятали про всяк випадок, як чинити з Омером, якщо його чоловіче причандалля встрягне, бува, куди не слід. Нехай уже плачуть дівчата, у жодної залицяння без сліз не миналось, аби лиш гіршого не трапилося.

Мало хто в місті знав, де Омер зустрічається з дівчатами, що взагалі з ними робить. Аж доки одного разу Муйо Черімович не намовив пасербицю Белькісу, змію в жіночій подобі, піти в Омерів мектеб і розвідати, що там до чого. Її не цікавили чоловіки, вона, бувало, лише плюне й вилається, коли котрийсь до неї пожартує. Хлопці в містечку боялися Белькіси. Мовляв, якщо просто подивишся на неї, не біда, та як хоч слово скажеш, розум тобі замутиться й голова заболить, а можеш і осліпнути. Белькіса була гарна, як намальована, але тільки доки мовчала; коли ж плювалась і лаялась, ставала такою страшною, аж хлопці вірили, що вона вміє мутити розум і псувати зір.

«Попідлестись гарненько до подружок, і хай вони тебе заведуть», — навчав Муйо пасербицю, на що вона відповіла, що не має подружок і взагалі не розуміє, нащо їй то здалось.