Читати книгу - "Війна з Росією"

подумав він. Неголені бороди, сплутане брудне волосся, всі худі від примітивної сухої їжі, яку їм дали литовці та латиші і якої ставало дедалі менше. Та це не мало значення, звичайно. Вони всі смерділи й не помічали того. Власне, навіть якби й помічали, то все одно не милися б, бо запах мила міг видати їх ворожій варті або привабити диких звірів.

Його хлопці вміли впоратися із труднощами: врешті-решт, вони досвідчені солдати та розвідники, тож робили, хоч і бурчали. Литовці, як і латиші, почувалися природно в таких умовах. Але, на його подив, справжньою зіркою виявилася Крауя! Вона терпляче зносила всі негаразди, ходила у розвідку, коли наставала її черга, уважно спостерігала за місцем розташування бункера з ракетами. Більше того, виявилося, що, незважаючи на характерну латвійську стриманість, вона має гарне почуття гумору, здатна підтримати жартівливу розмову з найдотепнішими із солдатів.

Проте Морланд прогнав думки про Марину Крауя; зараз треба було ще раз проаналізувати все, що їм доведеться робити завтра. Вранці треба буде пройти п’ять кілометрів лісом до кінцевого місця зустрічі. Потім зайняти позиції біля зони висадки американського загону спеціального призначення, який мав спуститися на парашутах з великої висоти, орієнтуючись на радіолокаційний сигнал, що його подасть Лукша. Після з’єднання з американцями оперативний загін має позначити зону приземлення вертольотів із повітряним десантом. Потім йому потрібно буде провести американців у зону до бункера з урахуванням даних розвідки про огорожу та мінне поле.

Від думки про наближення до меж зони Морланду стало холодно й тісно під серцем, його охопив вже знайомий тваринний страх. Одного разу вони ризикнули це зробити, і їм пощастило. Повернутися знову до смертельного сталевого кільця — означало випробовувати долю. Але він заспокоїв себе, подумавши про те, що їхня робота буде завершена, щойно вони проведуть десантників до огорожі. Потім американці вже самі будуть робити те, задля чого прибули. Проте із власного досвіду Морланд знав, що навряд чи все піде саме так, якщо почнеться стрілянина. Дуже рідко вдається зробити все за планом. Однак він був упевнений в одному: зараз нічого не можна змінити. Тож заплющив очі й заснув у глибокій м’якій купі торішніх соснових галузок.

13:30, субота, 8 липня 2017 раку Штабквартира Калінінградського оборонного району, Калінінград

Майор Анатолій Миколайович Вронський енергійним військовим кроком увійшов до тимчасового офісу генерал-полковника Аркадія Васильовича Кіркорова, командувача військ Західного військового округу, людини, що відповідала за придушення балтійських заворушень. Вронський відсалютував і завмер по стійці «струнко», чекаючи, доки генерал заговорить першим. Він вже приготувався до нового прояву люті, схожого на той, що стався п’ять тижнів тому під час доповіді генералові в Санкт-Петербурзі про провал операції з нападу на табір британської партизанської команди. Генерал Кіркоров, який отримав наказ президента Путіна контролювати захоплення британських терористів, вибухнув від люті, коли Вронський назвав причиною провалу нападу погану дисципліну, неналежне навчання та поводження зі зброєю призовників з улюблених мотострілкових військ генерала. Вронський не сумнівався, що, якби не особистий наказ Путіна, він би вже був заарештований.

Майор стояв мовчки і дивився просто на стіну над голеною, гладенькою, як куля, головою генерала, який саме розбирався з розкладеними на столі паперами з надсекретною інформацією. Вронський знав, що ключ до виживання в подібних ситуаціях, незалежно від того, хто ти — орденоносний офіцер загону спецпризначення чи наймолодший призовник, полягає в тому, щоб у жодному разі не зустрітися поглядом зі старшим за званням.

Із власного досвіду майор знав, що з такими особами, як Кіркоров, дуже нелегко мати справу. Людина старого радянського гарту, він вперше потрапив у поле зору керівництва ще в Афганістані у 1980-і роки, коли застосував техніку випаленої землі, вбиваючи моджахедів в Панджшерській долині, незважаючи на жертви серед цивільного населення. Згодом така ж жорстока тактика, яку він використовував уже як командир мотострілецького полку в чеченських війнах, гарантувала йому подальше просування по службі. Свого часу він із гордістю описував, як «запроваджував дисципліну на території Чеченської Республіки», знищуючи тисячі чоловіків, жінок і дітей та перетворюючи її столицю, місто Грозний, на суцільні руїни, як це сталося зі Сталінградом у часи Другої світової. Після цього в спадщину мусульманському населенню Кавказу залишилась ненависть до Росії. Ця ненависть дуже ускладнила новому поколінню російських спецпризначенців, таким як Вронський, завдання зі створення серед місцевого населення мережі інформаторів, завдяки якій вони мали викорінити та знищити усіх повстанців.

Тепер генерал робив те саме у країнах Балтії. Однак зараз Вронський не переймався цим. Він був зосереджений тільки на тому, щоб схопити цього британського офіцера. В разі успіху він отримав би подяку від президента Путіна. А в разі поразки... Він не хотів навіть думати про це. За його планом, спецпризначенці мали влаштувати хитромудру засідку і чекати на команду. Проте у майора з’явилася тривожна підозра, що генерал волів би просто розбомбити усю територію разом із англійцями. А це було зовсім не те, що наказав президент.

— Ну, розказуйте, майоре, що плануєте робити, — нарешті озвався генерал.

Вронський відчув на собі погляд поросячих очей генерала, що дивились на нього знизу вгору, але не зробив помилки, не подивився вниз.

— Товаришу генерал-полковнику, від часу невдалої засідки радіоелектронна розвідка намагається контролювати кожен рух терористів. Тоді їх загубили, тому що їхній патрульний зв’язківець має специфічний сигнал закінчення передачі. Згодом наші відтворили всі перехоплені записи, і це дало їм змогу простежити за тим зв’язківцем, коли він рухався на південь — спочатку через Латвію, потім в Литву і, нарешті, в Калінінград.

— Калінінград! — вибухнув генерал. — Це російська територія. І там розташовані батареї наших комплексів «Іскандер». Вони ніколи не наважаться...

Вронський зачекав. Та оскільки генерал більше нічого не сказав, він продовжив:

— Ми теж так вважаємо, товаришу генерал-полковнику. Вони не наважаться. Ми точно знаємо, що їхня команда складається всього з п’яти осіб, звичайних піхотинців.

Генерал почав закипати. Міцно стиснув руки на столі.

— Що ви маєте на увазі, майоре?

— Військова розвідка не сумнівається, і ФСБ також підтвердила: англійці завжди використовують свої сили спеціального призначення як першопрохідців. Знайдіть розташування їхніх військ спеціального призначення, і ви будете знати, де вони збираються атакувати. Це не просто здоровий глузд. Вони це вже неодноразово продемонстрували. Подібно до того, як це роблять і наші спецпризначенці, коли ми атакуємо.

Генерал замислився.

— Продовжуйте.

— В самому Калінінграді та біля нього немає жодного підрозділу спецпризначення. Проте ми вже бачимо ознаки того, що