Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

і він до крові кусав губи, щоб не кричати, — по мене приходила Венеція. Так-так, Венеція. Забирала мене до себе, водила, ніби в тумані, по вуличках і площах, катала на човнах, сміялася в образі жінки у білій сукні… й іноді мені здавалося, Вамбо ненавидить сильніше, ніж я. Ненавидить, шаленіє, сумує, змінюється…

Розділ 6. Телевізійна версія

У дитбудинку телевізор був один, у величезному актовому залі, зі стільцями, з яких, мов сутність дітоперемелювальної системи, стирчали поролон і дерев’яні занозисті кути, зі скрипучою сценою, на якій кожен мусить хоч раз та пережити ганьбу, продекламувавши беззмістовний вірш чи там уривок із безсмертної поеми Маяковського, тої, що на смерть Володимира Ілліча: «Люди — лодки. Хотя и на суше…» — єдиний рядок, що подобався мені у поемі повністю. Філософську нісенітницю прийняти легше, ніж неприкриту, складену ніби логічно із ніби підходящих слів, і поет не винний, я й надалі вважатиму, що його змусили — нехай літературознавці й історики знають своє. Зрештою, фраза «Я себя под Лениным чищу, чтобы плыть в революцию дальше…» змінюється кардинально, заміни лишень «под» на «от» і закінчення «-ым» на «-а», і вийде не так вже й безглуздо.

У моїй старій школі цих віршів уже майже не декламували, молоденька вчителька швиденько прогортала сторінки підручника, чимскоріш туркотіла завчений текст, ніби передчувала зміни і квапила час. А тут, у забутому вже кульгавою системою дитбудинку, все їхало по накату, так, ніби сценарії свят не змінювали десятиріччями, так, ніби достатньо звичайної ліні, щоб система проіснувала віками, — і якщо не прийде наказ, то і через тисячу років хтось безтурботно роститиме чужих дітей «под Лениным», хоч і плистиме не у революцію, звичайно, — просто плистиме, за течією, і, забувши уже справжні накази вождя, молитиметься його портрету про заблудлі дитячі душі, і поклонятиметься броньовику, якій-небудь іграшковій його копії, цілуючи пластмасові колеса.

Того дня на скрипучій сцені стояв телевізор, так зовсім сюрреалістично стояв — на двох принесених зі столовки табуретах, пофарбованих у той самий блакитний колір, про який я вже розповідав вам, роздряпаних художньо і вміло креативними моїми побратимами (а може, і особисто мною, ще до того, як я став мулею та ізгоєм).

Дерев’яна підлога сцени теж була пошарпана і витерта дитячими кедами, і, згадуючи ті сеанси, я думав потім, що оцей контраст між трансльованим соціалістичним щастям і пилюкою на стертій підлозі міг би зробити такі покази популярними років за двадцять — їх якраз нарекли б авангардними, і мегакультурно-мистецька тусовка збиралась би навколо ящика з написом «Електрон» замість цих некреативного вигляду підлітків, що без кінця колупаються в носі. Хіба Лізка була немовби вже з отого авангарду, що настане нескоро, коли бути вже їй тридцятирічною жінкою, а не юною тусовщицею — не той час, не те місце.

Я чомусь із особливою ніжністю дивився на Лізку під час того перегляду — от замість фільму «Електронік» дивився на неї. Я цей фільм уже сто разів бачив, а вона казала, що ніколи. Я дивувався і не вірив — не знаю, чи ображалась Лізка на ці мої постійні сумніви, бо я неприкрито здивовано реагував на будь-які її зізнання, що от це в перший раз, і цього ще з нею не було ніколи, і того: вона ніколи не куштувала цукерок «Червоний мак», вона ніколи не бачила, як робиться печиво, і ахала, коли я згадував рожеві формочки-зірочки, що їх використовувала для печива бабуся, а ще Лізка ніколи не бувала у дитячому садочку і не знала, як бояться діти залишитися в садочку останніми через занадто заклопотаних дорослим життям батьків — звісно, вона не знала: за нею ж батьки не приходили все її життя. Та я не зважав, бовкав, що спаде на думку, а вона, здається, ніколи й не ображалась, і якщо і засмучувалась, то лише на мить — так, що іноді я, мабуть, і не встигав помітити.

Для чого я все це говорив їй, чому не жалів? Говорив, бо з нею хотів говорити про все, вона єдина розуміла мене, краще, ніж Вамбо (хіба що Вамбо краще розумівся на танках, підводних човнах і ракетах, які захоплювали нас обох).

А потім телевізор зламався, і ми не додивились «Електроніка». Я пояснював Лізці, що зовсім трішки не додивились, то ж уже була фінальна пісня: «Бой часов, как ключик золотой, двери утра весело открой… Будет, будет даль светла…» — вона кивала, посміхалась, як завжди, трохи завеликий рот і жовтуваті зуби, — та мені подобалось, як вона усміхається.

А потім, як телевізор, чомусь зламалась і сама Лізка. Захворіла, лежала недужа в дівчачій кімнаті. Я ніколи туди не заходив (не те що вона — лазила, де хотіла, її ніхто чомусь не ганяв майже).

— Лізко-о-о, — кричав я з двору.

Ну, тобто як кричав, пошепки так, бо боявся накликати біду.

Вона підходила до вікна, махала рукою. Така худа, як балерини у блискучо-фіранкових пачках, однією з яких Ліза мріяла бути. Потім рукою махав Вамбо — шухер, іде хтось зі старших, і я біг, як навіжений, ковтаючи студене осіннє повітря. З того часу Лізка хворіла чомусь частіше і частіше.

— Ніколи мені вже не бути балериною, — казала.

— Чому? Бо хворієш? Так це тут протяги, а ти вічно сидиш при відчиненому вікні.

— Та ні, бо треба довго вчитися. Мені вже забагато років… для балерини. Нічого, я буду вчителькою, водитиму дітей до оперного театру. От під Новий рік поведу на «Лускунчика», — вона пам’ятала усі балети і всі імена забутих прим, що давно вже вийшли на пенсію, вишукувала їх у товстезному фоліанті зі світлинами, на яких худенькі, як вона сама, дівчатка — ніби і не дівчатка зовсім, а лебеді, жизелі, мишачі королеви чи дульсінеї.

Я ходив до бібліотеки — брав для Лізи книжки. Ті, які вона ще ніколи не читала, можна було вже перелічити по пальцях, та скоро і їх Ліза проковтнула (шкода лише, що від книжок не поправляються, бо Лізі б це, на мою думку, не завадило). Лізка не засмучувалася, що нового більше нічого немає, хіба що підручники з хімії та фізики; по декілька разів перечитувала збірки поезії, гортала оту балетну енциклопедію, вишукувала щось у книжці зі схемами для вишивання — нитки для неї ніби й замовили, але так вони і їхали з якогось далекого складу роками. Отак прохворіє довго з однією книжкою, і вже й напам’ять багато вивчить, а потім читає нам із Вамбою. З одного такого вірша я дізнався про вислів, що став потім моїм — хочете девізом, хочете слоганом, хочете прокляттям, — «Цавет танем», вір­менське чи то привітання, чи то прощання. Лізка читала вірш, нервово заправляла за вухо волоссячко, облизувала в паузах губи, наче перед цілим залом, читала мені одному, а я запам’ятав лиш останні рядки:

«Цавет танем!» — як кажуть, прощаючись, вірмени.

Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені[1].

«Дуже рідкісна книжка», — так бібліотекарка мені шепнула. Печаль твоя в мені… Моя печаль бродила десь у Венеції, принаймні якась її частина. Звичайно ж, і мови не було хоч комусь сказати про це — це ж геть ненормально. Я жалкуватиму потім, що не поділився із Лізою. Вамбо — впевнений дотепер — не повірив би, хоча, хто знає, може, це його справжній батько, смаглявий і високий, справжній араб, втішає мене, поки покинуті діти тамують свій біль, наносячи удари й образи двом таким само покинутим.

Йшов 1991-й. Оскільки телевізора не було, того серпня ми пропустили щось дуже важливе.

Помітили лише, що у котлетах стало зовсім мало м’яса, що викладачі більше не хвилюються перед приїздом перевірки і що у повітрі більше свободи. Ми, на жаль, відчували її лише як свободу сильних, всевладдя старших. На жаль, свобода почалась для дитбудинку саме з цього, та що там — ще десятиліття свобода «раскрепощалась» і накопичувала первинний капітал по цілій країні. Нове життя ніколи не дається задарма, так, здається, якийсь рок-гурт співає.

Найбільш незначущою зміною стало раптове зникнення усіх портретів вождя, ніби якась містична істота пройшла одної ночі коридорами і класними залами й поцупила їх, геть усі. Ну, зникли і зникли — мені й до цього вождь був байдужий. Замість нього в актовому залі повісили портрет Шевченка. Я був не проти. Лізі теж більше подобались вірші, ніж революції. Вамбо радів — от хто був справжній українець. Шкода тільки, що Леніних було стільки, що Шевченків не вистачило — так і полишались на стінах голі прямокутники спогадів.

А трохи згодом у нас з’явився шанс отримати телевізор, і не який-небудь «Електрон» — справжній