Читати книгу - "Похований велетень"

просто звичайнісінький пагорб, але я подам тобі знак, і, коли ти його побачиш, тобі потрібно буде зійти зі стежки, щоб обійти пагорб по краю, поки ми знову вийдемо на ту саму стежку, коли вона поведе донизу. Потоптати таку могилу — це не принесе нам нічого доброго, байдуже, чи ополудні, чи ні. Ти добре все зрозумів, Акселю?

— Не хвилюйся, принцесо, я зрозумів тебе дуже добре.

— Чи варто тобі нагадувати: якщо ми зустрінемо незнайомця — неважливо, чи він ітиме стежкою, чи кликатиме нас звіддаля, — чи якщо натрапимо на якусь бідолашну тварину, що мучитиметься в капкані або лежатиме поранена в рові, чи якщо твою увагу приверне ще щось, ти в жодному разі не повинен ані озиватися, ні сповільнювати крок?

— Принцесо, я не дурень.

— Тоді, Акселю, час нам продовжити путь.

Як Беатрис і обіцяла, їм потрібно було зовсім недовго пройти Великою рівниною. Їхня стежка, хоч і бувала місцями дуже болотиста, проте постійно залишалася добре видимою і завжди вела їх лише сонячним боком. Стежка спочатку спустилась, а відтак невпинно вела вгору, аж поки Аксель і Беатрис помітили, що йдуть уздовж високого гірського хребта, а обабіч від них простяглися вересові поля. Дув сильний вітер, але водночас він добре протидіяв полудневому сонцю. Зусібіч землю вкривали верес і дрок, які ніколи не піднімалися вище від колін, і лише час від часу на очі потрапляло дерево — самотнє, зігнуте нескінченними вітрами, схоже на стару згорблену відьму. Потому праворуч з’явилася долина, нагадуючи їм про могутність і таємничість Великої рівнини та про те, що зараз вони перетинають лише малесенький її закуток.

Подружжя йшло впритул одне за одним. Аксель мало не наступав дружині на п’яти. Навіть попри це, поки переходили Велику рівнину, через кожні п’ять чи шість кроків Беатрис монотонно запитувала, наче під час літанії: «Акселю, ти все ще тут?» А він відповідав: «Усе ще тут, принцесо». За винятком таких ритуальних реплік вони не озивались одне до одного ані словом. Навіть коли подружжя дісталося до кургану, під яким було поховано велетня, і Беатрис поспіхом подала знак, що потрібно зійти зі стежки у верес, вони продовжували свій звичний перегук приглушеними голосами, ніби хотіли ввести в оману злих духів, котрі до них прислухалися. Цілий той час Аксель стежив, чи не наближається до них хутко імла і чи не темніє несподівано небо, проте не було й натяку ні на одне, ні на інше, — і незабаром Велика рівнина залишилася позаду. Поки вони продиралися через маленький лісок, наповнений щебетанням співочих пташок, Беатрис не сказала ні слова, та Аксель помітив, що дружина розслабилася і її надмірна стриманість розвіялася.

Вони перепочили біля потічка, де помили ноги, поїли хліба і наповнили фляги водою. Звідси їхній маршрут пролягав довгою осілою в змелю стежкою, яка залишилася ще від римлян і обабіч якої росли дуби та в’язи. Іти нею було значно легше, ніж раніше, проте потрібно було постійно остерігатись інших мандрівників, котрі неодмінно мали би їм зустрітись. І дійсно, не минуло й години, а назустріч їм уже пройшли жінка з двома дітьми, хлопчик зі стадом віслюків і двоє мандрівних музикантів, котрі поспішали приєднатися до своєї трупи. Щоразу подорожні зупинялися, щоб обмінятися привітальними словами, проте одного разу, почувши торохтіння коліс і копит, яке наближалося до них, Аксель і Беатрис заховались у канаві. Та виявилося, що й того разу їхній страх був цілком безпідставний: то фермер-сакс їхав підводою, запряженою конем і повною-повнісінькою дрів.

Невдовзі після полудня небо почало хмаритися, ніби насувалася буря. Подружжя саме перепочивало під величезним дубом, повернувшись спиною до дороги, щоби заховатися від усіх, хто би мандрував у той час. Перед ними розстелився безкраїй відкритий простір, тому вони відразу помітили зміни, які насувалися на них.

— Не хвилюйся, принцесо, — сказав Аксель. — Ми зможемо перечекати дощ у сухості під цим деревом, аж поки повернеться сонце.

Проте Беатрис уже звелася на ноги, нахилилась уперед і приклала долоню до лоба, щоби прикрити очі.

— Акселю, я бачу, що там, попереду, дорога повертає. І, мені здається, це недалеко від старої вілли. Одного разу ця вілла вже слугувала нам із іншими жінками пристановищем. Вона геть зруйнована, проте дах був цілий, принаймні тоді.

— Принцесо, ти думаєш, ми встигнемо дістатися туди, перш ніж розгуляється буря?

— Встигнемо, якщо рушимо просто зараз.

— Тоді поспішаймо. Немудро зустріти свою смерть через те, що довелося промокнути до нитки. До того ж я придивився до цього дерева: в у його кроні повно прогалин — мені під ним аж надто добре видно небо над головою.

* * *

Зруйнована вілла виявилася далі від дороги, ніж видавалося Беатрис. Уже впали перші краплі дощу, а небо дедалі темнішало, — вони ж усе ще продиралися довгою вузькою стежкою, по пояс у кропиві, щокроку відбиваючись від неї палицями. Попри те, що руїну було добре видно з дороги, при наближенні до неї з їхнього боку її постійно затуляли дерева та зелені зарості, тому подорожні й здивувались, і зітхнули з полегшенням, коли раптом вона виросла просто перед їхніми очима.

У часи римлян вілла, напевно, виглядала просто чудово, але тепер від будівлі залишилася тільки маленька частина. Прегарна свого часу підлога зараз була геть беззахисна перед природними стихіями: понівечені застояними калюжами та з бур’янами і травою, що пробивалися крізь вицвілі кахлі. Завдяки залишкам стін, які місцями діставали тільки до щиколоток, можна було побачити колишню схему розташування кімнат. До вцілілої частини будівлі вела кам’яна арка, й Аксель і Беатрис обережно наблизилися до неї, зупинившись біля входу, щоби прислухатись. Урешті Аксель гукнув: «Є там хтось?» І, коли жодної відповіді так і не пролунало, додав: «Ми, двійко літніх бритів, шукаємо укриття від грози. Ми прийшли з миром».

Тиші так і не порушила нічия відповідь, і вони ввійшли крізь арку в затінок того, що колись, мабуть, слугувало коридором. Далі вони просунулись у залиту сірим світлом простору кімнату, хоч одну з її стін також було повністю розвалено. Сусіднє з цим приміщення геть зникло, й вічнозелене гілляччя наполегливо протискалось аж до краю підлоги. Одначе ті три стіни, які залишились і над якими все ще була міцна стеля, створювали захищену ділянку. Тут, біля брудного кам’яного мурування, що залишилося від колись побілених стін, трохи на відстані один від одного бовваніли два темні силуети: один стояв, а другий сидів.

На камені, що випав