Читати книгу - "Гіркі землі"

а в ній — ліжко, в якому вона б могла поринути в цілющий сон. Вдома вважали, що Ліля ходить по коліжанках. Усі, хто приїжджав з Італії, не могли сидіти вдома, вештаючись по знайомих, без угаву розповідали про свій життєвий успіх, втішаючись заздрісними вогниками в очах навпроти тих, хто хотів, але не міг поїхати, або ще вагався, чи їхати. Вони гасили страх перед країною, де ніхто не розуміє української мови, де треба боротись за кожну мить життя, ховатись від поліції. Вони хотіли, щоби й інші пройшли це пекло адаптації? Можливо. Але й самі боялись не менше того, що дім і родина в Бориславі стають для них чужими. Ліля пробула в Італії п’ять років, цього досить, щоб відвикнути від дому. Однак вона не хотіла бути ні тут, ні там, прагнула знайти куток, де могла б сховатись. Бути повною сиротою, непомітною і нікому не потрібною. Лише так вона зможе врятуватися, стати кимось іншим, народитись знову такою чистою і легкою, якою вже колись прийшла на цей світ.

— Ліля?

Дівчина здригнулась. Голос був ніби нізвідки.

— Лілю, то я, Христя, з паралельного класу! Блін, ти як з неба впала!

Кругленька коротко підстрижена дівчина в шльопанцях, з пакетом, звідки визирала хлібина.

— Сто років тебе не бачила. Як справи?

— Нормально.

— Ти де зараз?

— Вдома. Приїхала з Італії.

— Я думала, ти десь вчишся. Я закінчила у Львові коледж легкої промисловості. Тепер вдома шию. Пішли до мене додому!

— Ні! — Ліля розгублено відсахнулась.

— Та ходи! Я сама зараз. Мама з татом на селі. Ходи, ти така бліда, певно, перегрілася на сонці.

Христя, з якою Ліля у школі й словом не перемовилася, потягла її з собою. Квартира була на п’ятому поверсі, останньому. Там ще вела драбина на стрих, а звідти — на дах.

Христя налила в тарілку борщу, щедро хляпнула туди сметани. Ліля, яка останнім часом пила вранці саму каву, а ввечері щось брала з холодильника, ледь не зомліла від запаху свіжої страви.

— Твоїх що, теж вдома нема? Ти така худа, Лілько, Боже! Ну, як там в Італії?

— Нічого. Нормально в Італії.

Христя зітхнула. Їй багато чого хотілось спитати, але вона відчула, що Ліля не налаштована розповідати.

— Тато взяв кредит на швейну машинку і оверлок. Трохи клієнтів вже маю, та вони більше просять щось перешити. Я би хотіла мати власну майстерню, але і так добре. Ходи, покажу, що я шию! Я вже мамі пальто зимове пошила!

Кімната, де були стіл для розкрою ій електрична швейна машинка, нічим не нагадувала майстерню кравчині Зоні, яка шила мамі сукні, де все було завалене недошитими речами і пахло новою тканиною. Зате тут стояв старий манекен з облупленою фарбою, а на підвіконні — стос журналів і викройок. Наразі не виглядало, що у Христі багато клієнтів. Але вона не надто тим журилась. Тато працював на залізниці, мама — бухгалтером. Правда, меблі були такі собі. Ліля добре чулася серед цих меблів. І серед простеньких шпалер. Такі у них були, до того, як. Вона подумала, що якби Христя була в її класі й сиділа з нею за однією партою, то відмовила б її від авантури з Італією. Сказала б: не пущу! Але тепер уже пізно. Однак погляд у Лілі потеплішав, з нього зник той лиховісний блиск, який відштовхував від неї знайомих, але якого не помічали вдома. Батьки вірили, що вона така сама, як була малою. Вдома на неї дивились — і не бачили, слухали — і не чули.

Ліля торкалась очима й руками шматків шовку, ситцю, льону, занурюючись з насолодою у той світ, куди її раніше не пускали. Мама не дозволяла навіть наближатись до чогось в чужій хаті, а Лілі так хотілось попросити клаптик чогось яскравого, ніжного, легкого. Мамі повертали лише обрізки з її тканини — практичні, шорсткі, бежевого чи коричневого кольору. У них неможливо було щось загорнути, такі вони були штивні.

Христя зраділа, побачивши увагу до своїх скарбів, і витягла з тумбочки папку.

— Ось. Я часом собі фантазую. Я ж на модельєра вчилась, а тепер…

— Кльово!

Ліля переглядала намальовані кольоровими олівцями фігури моделей, вбраних у романтичні сукні, оточені метеликами, квітами і пташками. Вона не могла, звісно, цього оцінити. Воно їй просто подобалось.

— Ти талант, Христю! Тобі треба жити там, де будуть носити такі сукні!

— Ех, та я навіть викройок не робила! — видихнула полегшено Христя. — Як ти думаєш, в Італії таке б носили?

— Може, й носили б. А ти справді нічого з того не пошила?

— Ну…..

Христя густо почервоніла.

— Покажи!

— Якби мама знала, вона б мене вбила…

— Чому?

— Бо тканина дуже дорога, а ніхто цього не одягне, і не купить.

— Сама будеш носити. На весіллі, чи до ресторану.

Христя щось буркнула під ніс і витягла зі споду шафи вузол із хустки. Розв’язала і витягла звідти легку напівпрозору сукню кольору морської хвилі, з високою талією, великим вирізом на спині. Поділ був розшитий мушлями і перлами. З плечей тягнувся шлейф зі ще більш прозорої тканини, який роздвоювався внизу.

— Як гарно! — вихопилось у Лілі. Вона приставила сукню до Христі, але то було не на неї шито, а на високу струнку дівчину. Лілі теж би не підійшло, вона була маленького зросту.

Лілі раптом стало гаряче. Вона сіла на куций розкладний диван і уважно подивилася на Христю.

— Це для королеви, правда? — спитала вона серйозно.

Христя посміхнулась.

— Уявляєш, мені приснилась ця сукня. І я шила як на модель. То була моя дипломна робота, але у нас забирали наші вироби викладачі, то я пошила другу сукню, а цю сховала.

— А продати не хочеш? В інтернеті виставити?

Христя похитала головою:

— Не продам. Я б тобі її подарувала, але то не твій розмір. Я дурна, правда?

— Ні, не дурна. Я б теж хотіла мати щось таке, що не можна продати, тільки подарувати, віддати в добрі руки. Але я не вмію нічого робити: ні шити, ні вишивати, ні малювати…

— А що ти там робила в Італії?

— Та все робила. Мила посуд в піцерії, прибирала, пильнувала старих, збирала апельсини…

— О, апельсини! Класно!

— Ну, як тобі сказати… На свіжому повітрі легше, ніж мити кльозети.

— І ти мила?

Ліля кивнула.

— Бідна Лілька!

— Та нормально. Хочеш їсти — будеш все робити.

Христя похапцем згорнула сукню, зав’язала вузол і сховала у шафу.

— Ти не мусила мити туалети, Лілько. Я б не робила цього,