Читати книгу - "Троянди, Мері Горн"

- Обережно. - сказала я хоча і досі була зла на нього та із моїм характером це швидко пройшло.

- Ти куди?

- Ну...крамницю ти продав. А гроші з небес не впадуть. Я на співбесіду.

Батько важко видихнув та витер руки у фартух. Він наблизився до мене та став навпроти. Дякуючи підборам ми зараз були на одному рівні.

- Юля, в мене є свої заощадження. Плюс лишилося трохи із крамниці. Ти можеш зараз не хвилюватися про фінанси. 

Я заперечливо похитала головою та зняла окуляри.

- Рано чи пізно, все скінчиться. Ти ходив у банк?

- Так. Сьогодні. Борг повернено.

Я кивнула головою.

- Чудово. Я іду, не знаю наскільки це затягниться але думаю що до вечері повернуся. Якщо не встигну приготувати то...

- Я приготую веечрю. Не думаю про це.

Він посміхнувся мені а я відповіла на посмішку.

Все ж, я змогла рушити до вихорду але у дверях зупинилася. Батько вже повертався до кухонного столу.

- Тату...

Він повернувся до мене обличчям і завмер.

- Я тебе люблю.

Чоловік посміхнувся.

- Ти навіть не уявляєш наскільки я гордий за тебе і Мишка. Я вас також дуже сильно люблю.

Через сорок хвилин я вийшла із автобуса і ввімкнувши гугл карту пішла за маячком. Пройшло десять звилин як я була перед великими дверима до потрібної компанії. Я без вагань зайшла в середину і побачивши рецепшн покрокувала туди.

- Доброго дня. Чим можу допомогти? - спитала мила як і завжди дівчина.

- В мене співбесіда стосовно роботи.

Дівчина ширше посміхнулася.

- Так це ви мені в обід дзвнили. Артем Іванович ще не повернувся, але з хвилини на хвилину повинен бути. Зачекаєжте?

Я кивнула головою.

- Так, звичайно ж.

Я розвернулася. Побачивши неподалік велике крісло та диван покрокувала до нього і сіла. Вийнявши свій мобільник глянула на годинник. Вау, я навіть не спізнилася.

- Добрий день, Лідочко. - почула я чоловічий голос і підняла погляд до високого чоловіка. 

Він здався мені знайомим.

- Артем Іванович, до вас на співбесіду дівчина. 

- Дівчина? Чудово.

Він розвернувся до мене і я зрозуміла де бачила його. Чоловік на хвилину завмер а тоді посміцхнувся і глянув у якісь папірці в руках. Напевно, відправлені мною вчора по пошті дані.

- Пішли, Юлія Максимівна.

Я піднялася і швидким кроком пішла за чоловіком. Він звернув на сходовий майданчик піднімаючись вгору. Десь на четвертому поверсі я же задихалася.

- Багато співбесід уже було проведено? - спитала я не витримуючи тиші.

Артем Іванович зупинився і глянув на мене. Він був на сходинці вище. Минулого разу і не розглянула його бурхливих голубих очей.

  - Насправді ви перша, і сподіваюся остання. Ненавджу проводити співбесіди. - чоловік скривився і ми покрокували дальше.

- Ви мене вибачте, напевно вам варто було поїхати на ліфті і зачекати мене на горі. 

- Та ні. Що ви. Все чудово. А щодо співбесід, думала адвокати люблять розмовляти - сказала я.

Чоловік попереду хмикнув.

- Щодо ліфту то не впевнений. Нам іще всього п'ять поверхів. А щодо розмов то насправді розмова у суді і з новенькими це дві різні речі.

П'ять? Тобто? Якщо ми уже проходимо шостий то...його кабінет на 11. Справді, не можна було піднятися на ліфті чи він так спортом займається кожного разу?