Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Час, коли море, земля й величавого неба склепіння
Враз спалахнуть, — і довкіл світова запалає будова.
Тож блискавиці, що в кузнях циклопів{25} кувались, одклавши,
/260/ Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку
Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.
Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,
З ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки
Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,
Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою,
В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,
Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.
Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі —
Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.
/270/ Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні
Воду Іріда бере{26}, щоб до хмар донести її знову.
Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу
Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.
Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:
Брат лазуровий{27} його вже викочує хвилі в підмогу,
Ріки скликаючи{28} всі. І коли перед ним вони стали
В пишній палаті, — «Не буду тут, — каже, — розводитись довго,
На балачки не пора — вашу міць усі разом пролийте.
Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили
/280/ Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»
Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік —
От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.
Сам же він гупнув тризубцем{29} об землю, й вона, колихнувшись,
Водам іще додала небувалої сили й розгону.
Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;
Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,
Крівлю зривають, домашні божки{30} — на запіненій хвилі.
Де-не-де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись, —
Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,
/290/ Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.
Повністю зникла межа поміж водами і суходолом —
Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.
Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,
Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.
Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,
Інший — вже рибу бере голіруч у верхів'ї в’язовім.
То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,
То виноградну лозу підминає закруглене днище.
Де на м’якім моріжку випасалися кізки грайливі,
/300/ Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.
З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,
Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,
Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.
З вовком овечки пливуть; по сусідству — лев жовтогривий,
Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла
Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх — олень.
Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,
В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.
Де тільки горб височів — там розгнуздані, піняві хвилі;
/310/ Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б’ються.
Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок —
Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно.
Край аонійський від Ети-гори відділяє Фокіда{31},
Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні —
Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.
Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,
Це — величавий Парнас{32}, що верхів’ям пронизує хмари.
Ось і причалив сюди, — бо все інше було під водою, —
Девкаліон{33} і дружина його на човні невеликім.
/320/ Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,
Як і Феміду{34} саму, що тоді віщувала майбутнє.
Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,
Й серед жіноцтва — богів лиш вона шанувала найбільше.
Бачить Юпітер: де світ був колись — нині плесо безкрає;
З-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,
З-поміж усіх незчисленних жінок — лиш одна врятувалась.
Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.
От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,
Небу — на землю, землі ж — подивитись на небо дозволив.
/330/ Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,
Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона{35}, —
Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті
Виставив плечі, — й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,
Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний
З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу
Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.
Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря, —
Повняться вже береги — і на схід, і на захід — одлунням.
Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких, —
/340/ Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна, —
Голос той хвиля морська й річкова щонайдальша почула,
Й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.
Море — уже в берегах; у колишньому річищі знову
В'ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.
Де відступає вода — суходіл проглядає з-під неї.
Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,
Там верховіття дерев появляються в твані липучій.
Світ на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.