Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— Я думала, ти вже пішла, янголятко.

Не встигнувши відсапатись, я подивилася на настінний годинник. Я вийшла із салону рівно двадцять хвилин тому.

— Але добре, що ти повернулася. Забула тобі сказати, що в них у «Селфріджес» є точно такі льодяники, але без цукру, і бляшанка така ж! Утім, ні в якому разі їх не купуй, бо через ці без цукру в людини буває той… бігунка!

— Тітко Медді, чого всі так впевнені, що Шарлотта успадкувала ген?

— Тому що… а ти не можеш спитати що-небудь простіше? — тітонька Медді виглядала дещо спантеличеною.

— У неї досліджували кров? Хіба цей ген не може бути в кого-небудь ще? — мало-помалу я переводила подих.

— Шарлотта, без сумніву, є носієм гена.

— Бо це можна довести за її ДНК?

— Янголятко, ти звертаєшся не за адресою. У біології я завжди розбиралась, як цап у зорях, і не маю жодного поняття, що таке ДНК. Як на мене, все це пов'язано не так з біологією, як із вищою математикою. На жаль, з математикою у мене теж погано. Коли доходиться до цифр і формул, то в мене в одне вухо влітає, а в друге вилітає. Можу лишень сказати тобі, що Шарлотта народилася саме в призначений для неї день, обчислений століття тому.

— Себто дата народження визначає, чи є в людини ген, чи ні? — я прикусила нижню губу. Шарлотта народилася сьомого жовтня, я — восьмого. Себто нас розділяв один-єдиний день.

— Швидше навпаки, — пояснила тітонька Медді. — Ген визначає час народження. Вони підрахували все точно.

— А якщо вони прорахувалися?

На один день! Дуже навіть просто. Поплутали та й годі.

Цей клятий ген був не у Шарлотти, а в мене. Або в нас обох. Або… Я опустилася на лавку.

Тітонька Медді похитала головою.

— Вони не прорахувались, янголятко. Гадаю, ці люди якщо щось і вміють, то це рахувати.

«Ці люди» — це взагалі хто?

— Кожен може прорахуватися, — зауважила я.

— Але не Ісаак Ньютон, — засміялася тітонька Медді.

— Ньютон розрахував день народження Шарлотти?

— Дитятко моє дорогеньке, я розумію твою цікавість. Але, по-перше, іноді краще не знати, і, по-друге, мені справді страшенно кортить отримати свої льодяники!

— Все це позбавлене будь-якої логіки, — сказала я.

— Лише на перший погляд. — Тітонька Медді погладила мене по руці. — Але навіть якщо ти не почула нічого нового, ця розмова хай зостанеться між нами. Бо якщо твоя бабуся дізнається, що я тобі все виклала, то розсердиться. А коли вона злиться, то ще прикріша, ніж зазвичай.

— Я не викажу тебе, тітко Медді. І зараз принесу тобі льодяників.

— Ти хороше дівчатко.

— У мене ще одне питання. Скільки часу минає після першого стрибка перед другим?

Тітонька Медді зітхнула.

— Будь ласка!

— Не думаю, що існують якісь правила. Певно, у кожного носія гена по-своєму. А от керувати своїми мандрами нікому не до снаги. Це відбувається щодня, цілком безконтрольно, навіть по кілька разів на день. Тому так важить хронограф. Як я зрозуміла, з його допомогою Шарлотта не тинятиметься абиде в минулому, а її цілеспрямовано переноситиме в певні, безпечні періоди, де з нею нічого не станеться. Тому не клопочися нею.

Чесно кажучи, я набагато більше клопоталася собою.

— Як надовго людина зникає з цього часу, поки вона перебуває в минулому? — запитала я, затамувавши подих. — І чи може людина вдруге перебратися мало не до динозаврів, коли тут було суцільне болото?

Тітонька Медді рішучим жестом зав'язала мені язика.

— Досить, Ґвендолін! Я й сама цього не знаю!

Я підвелася.

— Все одно дякую за відповіді. Ти мені дуже допомогла.

— Я в цьому не впевнена. Мені страшенно дорікає сумління. Власне кажучи, я не мала заохочувати твій інтерес, тим паче що мені самій не дано цього знати. Коли я розпитувала про ці таємниці свого брата, твого милого дідуся, він раз по раз кидав мені у відповідь одне: «Менше знаєш — здоровіший будеш». Ну підеш ти колись по льодяники чи ні? І не забудь — із цукром!

Тітонька Медді махнула мені на прощання рукою.

Чому це таємниці можуть позбавляти здоров'я? І скільки знав про все це мій дід?

— Ісаак Ньютон? — здивовано перепитала Леслі. — Чи не той це, бува, із законом всесвітнього тяжіння?

— А хто ж іще?! Але він, вочевидь, розрахував і Шарлоттин день народження. — Я стояла біля полиці з йогуртами в харчовому відділі «Селфріджес», притискаючи мобільник до правого вуха та прикриваючи іншою рукою ліве. — Тільки ніхто не вірить, що він прорахувався. Воно й зрозуміло — хто ж у таке повірить, це ж сам Ньютон! Але він точно помилився, Леслі. Я народилася на день пізніше за Шарлотту, але це я перестрибнула з часу в час, а не вона.

— Це все страх яке таємниче. А щоб йому! Цьому довбаному агрегату знову потрібні години, щоб завантажитися! Ну давай, скотина! — Леслі підганяла свій комп'ютер.

— Ах, Леслі, це було так… дивно! Я майже поговорила зі своїм предком! Уявляєш, це навіть міг бути той товстун із картини перед потайними дверима, прапрапрадідусь Г'ю. Звичайно, якщо я потрапила в його час, а не в якийсь інший. Правда, вони могли б запроторити мене в божевільню.

— З тобою могло трапитися бозна-що, — зауважила Леслі. — Я ніяк не можу втямити! Усі ці роки вони влаштовували театр навколо Шарлотти, а тут таке! Ти повинна зараз же розповісти про це матері. Тобі взагалі треба негайно потрапити додому! Бо це може статися будь-якої хвилини!

— Лячно, еге ж?

— Ще й як! Гаразд, я зайшла в інтернет. Загуглю спершу Ісаака Ньютона. А ти дуй додому, зараз же! Ти хоч знаєш, скільки років існує «Селфріджес»? Може, тут раніше була якась яма, і ти пролетиш метрів 12, а тоді як гепнешся!

— Бабуся нестямиться, коли дізнається, — сказала я.

— Так, а бідолашна Шарлотта ще більше… Подумай-но, всі ці роки їй доводилося в усьому собі відмовляти, а тепер вона нічого з цього не отримає… Ось, знайшла. Ньютон. Народився 1643 року в Вулсторпі — цікаво, де це? — помер 1727 року в Лондоні. Бла-бла-бла. Про мандри в часі тут ані слова, зате написано про обчислення нескінченно малих… уперше чую, а ти? Трансцендентність спіралей, квадратриса, оптика, небесна механіка, бла-бла-бла… А ось і закон всесвітнього тяжіння… Авжеж, трансцендентність спіралей звучить якось найближче до мандрів у часі, тобі не здається?

— Відверто кажучи, ні-і, — відказала я.

Двоє поряд зі мною голосно радились, які йогурти їм купити.

— Ти досі в «Селфріджес»? — вигукнула Леслі. — Ану,