Читати книгу - "Золотавий кудрявець і долі невипадкових людей. Ч. 1. Сирота., S Batura"

Темно-червоний нащадок гостроконечної готики з каскадом золотавих дахів кутуватих веж із вітражним віконням удруге за день поринув у грозові хмари та знову захлинувся потужним дощем. 

— Ух, — здригнувся розпатланий голоторс і на мить зіщулився, зайво звикаючи до холодних дотиків води, що ніби розірвала небо. — Хлопче, додаймо ходу, бо ще захлинемося. 

Він поправив несвідомого алкоголіка, вмощеного на плечі, та прискорився в бік парадного входу головної будівлі замкового інтернату. 

— Біжу, дядечку, біжу, — натягнувши на голову свою мішкувату футболку, слухняно сказав Тім. 

Малий дрібно застукав потертими черевиками дерев’яною доріжкою, що привела їх до прочинених навстіж дверей із золотими ручками у вигляді голів левів. 

— Зараз директор передасть твого душогуба поліції, а тобі визначить групу однолітків, почнеш приживатися. 

— Добре, дядечку, — шмигнувши носом, відреагував змочений хлопець. 

Слідом за трактористом він минув двох кам'яних лицарів, які зі списами в руках охороняли арковий вхід готичної будівлі. 

— Овва! — пустив подив сирота, щойно опинившись у помпезному холі. 

І відразу став свідком прикрої ситуації: у роздольному приміщенні з мармуровою підлогою та крученими колонами під стрілчастим склепінням розписаної фрескою стелі дивна людина лаяла замурзаних дітей. 

— Ні, ну це що за вигляд такий? — укотре запитав директор інтернату. 

Його звучний голос луною відбився від монументальних стін з вітражним віконням та, здавалося, застрибав сходами, що квітчастим поруччям вели на другий поверх. 

— Чому мовчите? Вирішили мене довести до сказу? — упер руки в боки сутулий чоловік у лосинах, червоному сюртуку з пишними рукавами, опереному капелюсі та гостроносих черевиках. — Вам це так не минеться. 

Літній буркун насупився. 

— Сьогодні залишаєтеся голодними та просто зараз йдете зустрічати опівніч у старій дзвіниці. 

— Вибачте, пане директоре, — наважився подати голос одягнений у лантухуватий піджак вихователь забруднених дітей. — Може, обійдемося без дзвіниці? Сьогодні ж звана вечеря і до нас приїде губернатор. 

— Без тебе все знаю. Для чого, по-твоєму, я нарядився, як високоповажний граф? І навіщо, на твою думку, тут усе вимили до блиску? А ви, мерзотники, розносите бруд! 

Власник середньовічних шат ще більше розлютився.

— Значить так, — змахнув рукою директор, — ти теж йдеш у стару вежу за нездатність виховувати дітей та зайві балачки. 

— Кх-кх, — спеціально прокашлявся тракторист.

Він демонстративно скинув із плеча несвідому ношу, що миттю прийшла до тями та заторохтіла: 

— Це хто тут садист? Кого треба відправити у в'язницю? Я вам зараз покажу! 

Соціальний працівник підірвався з мармурової підлоги та, видихаючи смердючий перегар, накинувся на розпатланого кривдника. «Бах!» — і його опухле око знову зустрілося з кулаком тракториста. Задира вчергове обм'як. 

— Негайно припиніть!

Гнівний директор нарешті звернув увагу на людей, що завітали в будівлю. І збісився: 

— Тракторюго, ти що, зовсім з розуму вижив? Навіщо б'єш соцпрацівника? У нас такі люди на вагу золота. Ніхто не хоче за копійки сиріт в окрузі шукати й тим паче везти сюди — на край землі. А щоб перетворити це місце на успішний інтернат, нам потрібне поповнення та бюджетні кошти. Чим більше, тим краще. З якою метою, на вашу думку, я запросив губернатора? Для дітей гроші завжди знайдуться. Рушаєш разом з усіма у дзвіницю, — директор знову змахнув рукою. — І щоб я більше не бачив такого! 

— Але… Але… — спробував заперечити тракторист, — ваш працівник хотів задушити поповнення, ось цього самотнього хлопчину. 

Чоловік вказав пальцем на промоклого до рубця Тіма, який ще не вирішив: боятися суворого, проте досить смішно одягненого дядька, чи ні. 

— І якби не я, бідолахи уже не було б. 

— Що значить «хотів задушити»? — примружився власник середньовічних шат. — Як це, не було б? 

Він потемнів від злості та накрив безпам'ятного душогуба лайкою:

— Ах ти, нещасний п’янюго! Хотів позбавити мене поповнення? Вирішив не дати стати королем бідних дітлахів? 

Несподівано для всіх голосистий крикун демонстративно сплакнув. А потім знову загорлав: 

— У дзвіницю його, там подумає над поведінкою. Бач, який негідник. Тракторюго, тягни паразита до вежі, хай сидить там до опівночі. Стережи, поки не прийде до тями, а потім дай ще раз під око. Нехай знає, як душити моїх підданих. 

— Добре, але навіщо йому дзвіниця? — злякався тракторист. — Цього придурка я залюбки відлупцюю і за межами всіляких там похмурих місць. 

— Ні, за межами не треба, — знову згорбився новоспечений граф. — Навіщо я встановив правила: у дзвіниці відбувати покарання, в їдальні споживати їжу, ходити тільки дерев'яними доріжками, спати виключно на ліжках, навчатися у класах, працювати там, де скажу, і відходити від правил, коли дозволю. Бери самодура під пахви й тягни у стару вежу, та про дітей не забудься. Нехай сидять там, поки опівночі дзвін не дасть про себе знати. Лише потім рушайте спати.