Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

По той бік білих дверей у приміщенні з приглушеним світлом лежала у прозорому кувезі крихітна півкілограмова грудочка життя. Дівчинка. Із манюсіньких ручок стирчали внутрішньовенні катетери.

Її манюнє личко і справді було наполовину сховане під смужками лікарняного пластиру, що фіксували зонд для годування, який визирав із лялькового носика, й ендотрахеальну трубку апарата ШВЛ, що видавалась величезною… Та якби Андрій і зайшов туди, він би нічого цього не зауважив, бо в м’якому світлі реанімаційної палати його чекала найбільша на світі мотивація жити далі.

Утім, він про це не знав, і тому за кілька хвилин штовхнув вхідні двері й вийшов у сонячний зимовий день, припустившись фатальної помилки. Уже другої в цій історії. Перша — це піти звідти, де ти був щасливий.

Другою помилкою стало рішення вийти надвір без мотивації жити.

Розділ 6

Звір

Сніг обрушився на Буськів Сад, наче хтось тряс над селищем величезне сито з борошном. Сутінки вмить згусли, і червоний сигнальний маячок загубився в імлі. Маленька дівчинка, стоячи в заводській брамі, вертіла головою, та вогника ніде не було.

Навколишній світ ураз розсипався мов картковий будиночок. У незнайомому місці так було завжди, варто лишень відпустити мамину руку.

Надя вже не знала, куди йти. Не знала, як повернутися додому, не розуміла, де вона і як вирватися із плаского простору, що огорнув її, наче рулон паперу. Какофонія звуків і власних думок нараз поглинула дівчинку.

Плесь! Плесь-плесь!

Шкіра відгукнулася болем, — так сильно Надя вдарила долоньками. Але це завжди допомагало: звук ляпанців ставав головним, її власні руки — близькими, отже, все решта — далеким, і вона поверталася в реальність. Через коротку хвильку світ знову виштовхне її на поверхню, й тоді вона плесне знову.

Плесь! Плесь-плесь!

Були й інші хитрощі. Наприклад, якщо дивитися на щось крізь сплетені пальці, то легше стає відокремлювати форму від фону. Але були й такі речі, які не плуталися й не зливалися ніколи — вона їх називала зрозумілими. Скажімо, жовтий годинник на кухні: тоненька стрілка на ньому завжди ступає однакові крочки і завжди повертається. Завжди. Однаково. Зрозуміло.

Вона точно знала, через скільки стрілочка зробить крок, і це створювало дивовижне відчуття комфорту. Безпеки. І вгамовувало хор у її голові — лише заради цього вона ладна була дивитися на секундну стрілку годинами. А мама засмучувалася, термосила її, лякалася…

Вогник на вежі теж був зрозумілий. Ось чому він відвів її так далеко від дому. До маячка вона могла йти довго, сама, і не забувати, куди й навіщо! Не губити напрямку! Ніколи досі не відходила вона так далеко, та вогник дав їй неймовірну силу: могла йти скільки завгодно, поки бачила його. Повертати за ріг, переходити на інший бік вулиці — і все одно іти. І не було нічого чарівливішого за цю довгу і захопливу мандрівку!

Тепер, загубивши його, вона ніби перенеслася в чуже, незнайоме місце, і тому злякалася. Та, переставши панікувати, подумала, що зуміє повернутися. Річ у тім, що вона завжди рахувала кроки — навіть, коли не робила це навмисне. Якийсь автоматичний лічильник у голові чітко знав, скільки вона пройшла. Цифри були тим, що не змішувалося й не плуталося в її голові. Як на свій вік Надя рахувала просто фантастично. Мама казала «феноменально».

Зараз Надя могла сказати цілком точно, що пройшла сто одинадцять кроків до першого повороту, потім п’ятсот шість до другого, і дві тисячі шістсот два по прямій — до брами.

Увесь цей шлях стояв у її голові напрочуд детальною мапою: вона запам’ятала кожну хату, кожен стовп, кожен паркан, що попадався їй на очі. Єдина проблема — через снігопад втратила напрямок.

Плесь! Плесь-плесь!

Завод був просто перед нею — розтягнувся на снігу темним утомленим монстром, — але роздивитися сигнальний маячок, хоч скільки задирала голову, Надя не могла. І через це ставало моторошно. Вона точно знала, скільки кроків до дому, але й гадки не мала, з якого він боку. В якому з нескінченного числа напрямків… Вона повільно обернулася, але стало ще гірше. Ні, треба зачепитися бодай за щось…

Плесь! Плесь-плесь!

У стіні заводу слабко світилися відчинені двері. Спершу вона дійде туди. Двері не дадуть загубитися: до них завжди можна повернутися. Це був непоганий план. Ба більше, це був по-справжньому дорослий, продуманий план. Та ледве Надя дійшла до дверей, із надр заводу долинув звук: «Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм»…

Звук був не дуже гучний і доволі далекий, але він одразу привернув її увагу, затуливши іншу реальність, бо повторювався через рвані проміжки і вабив до себе не згірше такого чудового червоного вогника.

Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм…

Хвилювання вляглося, думки стишилися, реальність набула об’єму. Звук був такий глибокий, такий спокійний. Звук кликав її продовжити мандрівку. Він був зрозумілий.

Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм…

Блякла жарівка під стелею заледве розбавляла пітьму. Втім, Надя не боялася темряви. Морок був навіть хороший, якщо є за що триматися рукою, — він не виштовхував.

Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм…

І Надя ступила через поріг — щоби просто послухати цей звук іще трошечки, і, як зачарована, почала спускатися сходинками.

Сходи вели в підвал.

Гирло однієї із труб, що вели в каменярню, було перекрите величезним вентилятором. Звір припав до нього, зосереджено і жадібно вдихаючи повітря. На кожному оберті вентилятор видавав жалібне «взззумм-взззумм-взззумм», але той не чув — у його бездротових навушниках красиво і надсадно співав Пост Малоун, виводячи славетне «лайк е рок-ста-а-ар», і це допомагало Звірові відволіктися від нудоти, що намертво скрутила кишки.

Дощовик із білого полівінілхлориду спадав плавними складками з широких плечей. Його краї коливалися, немов крила, аж Звір ставав схожий на великого птаха чи ангела. Навіть дужче на ангела… Якби не кров. Звір був заляпаний нею весь, від великої червоної ляпки на животі аж до бісеру дрібних крапель на чолі та вилицях.

Лайк е рок-ста-а-ар…

«Якби вони знали, про що ця пісня, коли ставлять під неї танці на дитячих ранках… — думав Звір. — Просто хлопець проникливо співає, й усі йому вірять, не знаючи, у що він так вкладає душу…»

Вентилятор обдував потоком прохолоди, і Звір мало не торкався до нього носом. Тут, унизу, було доволі тепло. У катакомбах весь рік не нижче мінус п’ятнадцяти. А поліетиленова плівка ще й створювала задуху. Без вентилятора він би просто зварився. Не кажучи вже про метан… Плівка вкривала підлогу і стіни положистого тунелю, що тягнувся донизу. Вилиски ліхтарів, які