Читати книгу - "Зрада"

-- Не закінчиться, -- признав Кроне. – Операція поки що проходить без перешкод, хоча тільки Бог знає, як вона закінчиться, через тебе Абвер спіймав нас зі спущеними штанами, а Глюбе – грізний противник. Ти завдав невиправної шкоди, коли передав йому документи. І я говорю зараз не тільки про список нагороджених. Місяць тому в Берліні загинула одна з наших найкращих агентів. В неї був чоловік і двоє дітей. Її збила машина, винний втік. Ти надав Абверу доказ, що її книгарня займається не тільки розповсюдженням літератури…

-- Я не знав, що… -- затинаючись промовив раптово зблідлий Станяк. Помахом руки Кроне обірвав його.

-- Це все деталі, -- сказав. – Ми навіть не знаємо, чи вона єдина жертва твоєї діяльності, слідство продовжується. Завтра по тебе прийдуть, -- додав за мить. – Нагорі, -- він виконав невизначений жест. – вважають, що тобі не можна пробачати. Там, в палаці, я наказав, щоб за допомогою пристроїв тобі усунули… Ліквідували наслідки наркотичного отупіння. За день, два воно повернеться, але тимчасово ти можеш мислити розсудливо.

-- Тобто?

-- Тобто, тобі вирішувати. Або довічне позбавлення волі. Ні, тебе не вб‘ють, адже ти допоміг нам. Або… -- він не договорив.

Певний час вони дивилися собі в очі, Станяк кілька разів з зусиллям ковтнув слину, проте зрештою опанував фізичну слабість.

-- Розумію і дякую, -- сказав тихо. – Дякую, пане полковнику, -- повторив, встаючи.

-- Прощай, Юрку, так чи сяк ми більше не побачимося, -- Кроне потиснув Станякові руку і вийшов, тихо зачиняючи за собою двері.

Водій без наказу відвіз його на Саську площу. Тричі показавши документи жандармам, що охороняли штаб-квартиру “Двійки”, Кроне постукав до кабінету Бретцля. Шеф II Відділу саме телефонував.

-- Справу зроблено, -- кинув новоприбулий без вступів.

-- Добре. Будинок під наглядом. Шансів втекти у нього немає.

-- Він не втікатиме, -- повідомив Кроне сухо.

-- Чаю? – запитав Бретцель, підходячи до самовара.

-- Охоче.

Наповнена запашним напоєм склянка гріла невідомо чому холодні руки “двієчника”, на вулиці точно холодно не було.

-- Він не втікатиме, -- повторив.

***

Егон Вільберг витер рот серветкою і подякувавши господині за обід, знов виглянув у вікно – Ганс Молькер, чоловік Ільзе, досі не повернувся. Чітко видимі дірки від пострілів на капоті Фіата Юнака польського виробництва свідчили, що їм терміново потрібна нова машина. Вони добралися до Грудзьондза і їм залишався ще один, останній етап подорожі. Якщо їм пощастить. До Руссенау, де на них чекали, було недалеко, але вже зараз вони знали, що доїдуть не всі. Їхня божевільна втеча почалася два дні тому, коли один з агентів Абверу – аспірант варшавської поліції – передав повідомлення, що Єжи Станяк покінчив життя самогубством. Принаймні, так звучала офіційна версія… Герхард Глюбе відразу вирішив вивезти отримані від Станяка документи спеціально підготованою на такі випадки трасою. Берлін, отримавши перед цим загальну інформацію відносно вмісту файлів, вимагав доставити їх за будь-яку ціну. Нічого дивного – план підготовки Польщі до превентивної війни з Росією міг вплинути на закордонну політику III Рейху. Усі сумніви щодо ваги чи вірогідності документів розвіяла поведінка поляків. Польська “Двійка” явно вирішила не допустити, щоб їх перевезли на територію ворога. Ну, й покарати зрадників… У засідці неподалік Плоцька загинув водій, а самого Глюбе поранили в плече. Вільбергу поки що щастило. Тепер все залежало від часу. Поляки чудово знали, що їхня здобич знаходиться десь в околицях Грудзьондза, якщо вони не змінять машину… Молькери були досвідченими агентами й відданими членами партії, проте чи вдасться їм зробити все необхідне, чи вони не злякаються? Нова машина була тільки частиною проблеми, вони ще повинні відвернути увагу польської контррозвідки, бо Варшава навіть перестала визнавати дипломатичний імунітет – ну, може не буквально, однак, графа Туна затримали, як тільки він вийшов з посольства, а його течку, яка мала статус дипломатичного багажу, зараз докладно оглядали, хоча не було сумнівів, що її повернуть з неушкодженими печатками.

-- Приїхав! – крикнула Ільзе і вибігла на подвір‘я.

Через ворота, обережно маневруючи, заїжджав легковий Сітроен.

-- Краще б вантажівку, -- скривився Глюбе. – Менше впадає в око.

-- Що є, -- Вільберг знизав плечима. – Поїхали?

-- Поїхали.

Зашипівши від болю, Глюбе встав з-за столу – нашвидку забинтоване плече йому докучало, в рані досі знаходилася куля польського жандарма – і вирушив до машини.

-- Herr Hauptmann. – Молькер став струнко. – Я дістав…

-- Облиш це, Ганс, ми не в казармі. Й дякую. Через дві години ми спробуємо перейти кордон десь в околицях того польського села…

-- Матави, -- підказав Вільберг. Глюбе глянув господарям у очі.

-- Справитеся? – запитав. – Бо це не звичайна диверсія, поляки готові на все, вони будуть стріляти на враження.

-- Так точно! – відповіла за чоловіка Ільзе. -- Heil Hitler! – Вона викинула вперед праву руку.

Вільберг віддав салют, Глюбе тільки кивнув головою – він ніс течку з переданими Станяком документами. Замуркотів мотор, рушили. Після п‘ятнадцяти хвилин обережної їзди – останнє, чого вони потребували, це порушити якесь правило – вони виїхали з Грудзьондза.

Через пів години з‘їхали на узбіччя і зупинилися перед поворотом, в заростях винятково буйних кущів. Біля дерев‘яного моста, що запевняв переправу на другий берег місцевої річки, стояв невеличкий будиночок прикордонників.

-- Корпус Охорони Прикордоння, -- буркнув похмуро Глюбе, опускаючи бінокль. – Якщо Молькери підведуть, нам не пройти.

-- Можемо спробувати подолати річку вплав, трохи далі, в глибині лісу, -- зауважив Вільберг.

Його командир якусь мить поміркував над цим, зрештою покрутив головою.

-- Бажано мати якийсь транспортний засіб,