Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

Джордж стояв трохи нижче на схилі, струшуючи з куртки сніг. 

— Молодчина, Майку! — гукнув він до Ніка. — То все той клятий пухляк. Він і мене з ніг збив. 

— А що там далі? 

Нік, лежачи, опустив лижі рівно й підвівся. 

— Тримайся ліворуч. Гарний крутий спуск, а внизу зробиш «христіанію», бо там паркан. 

— Зачекай, спустимося разом. 

— Ні — ти їдь перший. Люблю дивитись, як ти летиш по схилом. 

Нік Адамс проїхав повз Джорджа — його широка спина й білява голова досі були запорошені снігом, — а потім лижі ковзнули по краю і він пірнув униз крізь посвист кришталевого білого пуху, то підлітаючи, то падаючи, вгору і вниз нерівним крутим схилом. Він тримався лівого боку, а в кінці, наближаючись до паркану, міцно стиснувши коліна й крутнувшись усім корпусом, наче закручував гвинт, різко розвернув лижі праворуч, здійнявши сніжну хмару, і поступово зупинився, проїхавшись уздовж схилу й дротяної загорожі. 

Він глянув угору. Джордж виконував поворот «телемарк»: одну ногу, зігнувши, виставив уперед, другу відставив назад; його палиці звисали, наче тонкі ніжки якоїсь комахи, — торкаючись поверхні, вони щоразу здіймали хмаринки снігу; урешті-решт, зігнувшись, виставивши одну ногу вперед, другу — назад, відхилившись убік усім тілом, він закінчив елегантний бездоганний поворот, огорнутий сніжною хмарою, вималювавши криву блискучими наконечниками палиць. 

— Не зробив «христіанію», бо сніг дуже глибокий, — сказав Джордж. — А ти молодець. 

— Мені моя нога не дасть зробити «телемарк», — відповів Нік. 

Нік пригнув до землі дротяну загорожу, і Джордж проїхав поверх неї. Нік спустився слідом за ним до дороги. Зігнувши коліна, вони їхали стежкою через сосновий ліс. Дорога перетворилась на відшліфований лід, поцяткований помаранчевими й коричнево-жовтуватими плямами, що їх полишали коні, які тягнули колоди з лісу. Лижники трималися засніженої смуги на узбіччі. Дорога різко пірнала вниз до потічка, а потім круто здіймалась догори. За деревами вони розгледіли довгу пошарпану приземкувату будівлю. З-за гілок вона здавалася вицвіложовтою. Зблизька віконні рами виявилися пофарбованими на зелене. Фарба лущилась. Нік відстебнув лижною палицею кріплення і скинув лижі. 

— Краще я їх понесу, — мовив він. 

Він видерся крутою стежкою, закинувши лижі на плечі, встромляючи носаки черевиків у скрижанілу снігову кірку. Чув, як Джордж дихає і стромляє у сніг носаки своїх черевиків позаду нього. Вони сперли лижі до стіни готелю, струсили сніг зі штанів один одному, потупали ногами, щоб збити сніг з черевиків, і зайшли всередину. 

Там було мало що видно. У кутку кімнати палили кахляну піч. Низька стеля. Гладенькі лавки за темними, поплямованими вином столами уздовж стін. Біля печі з люльками й карафкою мутного молодого вина сиділо двійко швейцарців. Хлопці скинули куртки й сіли біля стіни по той бік від печі. Голос, який співав у сусідній кімнаті, замовк — звідти вийшла дівчина у блакитному фартушку й запитала, що їм принести випити. 

— Пляшку сіонського, — попросив Нік. — Що скажеш, Джордже? 

— Хай буде, — відповів Джордж. — Ти ліпше розумієшся на вині, ніж я. Мені всяке підходить. 

Дівчина вийшла. 

— Нема нічого кращого за лижі, еге ж? — запитав Нік. — Коли тільки починаєш довгий спуск. 

— Ага, — підтакнув Джордж. — Таке словами не опишеш. 

Дівчина принесла вино — вони довго морочилися з корком. Нарешті Нік його витягнув. Дівчина вийшла — їм було чути, як вона співає по-німецьки в сусідній кімнаті. 

— Корок трохи покришився на дно — ну нічого, — сказав Нік. — Цікаво, чи є в них якась випічка. 

— Зараз запитаємо. 

Увійшла дівчина, Нік помітив, що її фартух прикриває вже добряче кругленький живіт. Як я цього відразу не зауважив, подумав він. 

— Що ви таке співали? — запитав він її. 

— Оперу, німецьку оперу, — вона явно не збиралась заглиблюватись у цю тему.  — Якщо хочете, можу принести яблучного струдля. 

— Не дуже приязна, еге ж? — мовив Джордж. 

— Ну, вона нас не знає і, певно, подумала, що ми дражнитимемо її через той спів. Вона, мабуть, звідти, де говорять німецькою, і тут почувається не у своїй тарілці, а скоро ще й дитина народиться, вона незаміжня, і тому їй ніяково. 

— А з чого ти взяв, що вона незаміжня? 

— Обручки нема. Та тут ні одна заміж не вийде, поки їй живота не зроблять. 

Відчинилися двері, всередину ввалився гурт лісорубів, вони дихали парою і тупали черевиками, щоб струсити сніг. Офіціантка принесла їм три літри молодого вина — лісоруби посідали за два столи, курили й мовчали, поскидавши капелюхи і спершись хто до стіни, хто на стіл. Надворі час від часу різко теленькали дзвіночки — то мотали головами коні, які тягнули дерев’яні сани. 

Джордж із Ніком почувалися щасливими. Їм подобалося бути в товаристві один одного. Вони знали, що попереду на них чекає зворотний шлях додому. 

— Коли ти вертаєшся в університет? — запитав Нік. 

— Сьогодні ввечері, — відповів Джордж. — Мушу встигнути на потяг з Монтре за двадцять одинадцята. 

— Шкода, що ти вже їдеш — спустились би ще завтра з Дан дю Ліс. 

— Треба закінчити ту науку, — сказав Джордж. — Ох, Майку, хіба б тобі не хотілось просто побайдикувати разом? Візьмемо свої лижі, заїдемо потягом туди, де можна гарно покататись, потім повештаємось барами і далі просто через Оберланд, аж до Вале і через цілий Енґадін, покидаємо до наплічників пару викруток, светрів, піжаму й викинемо з голови ту науку. 

— Ага, і ще через цілий Шварцвальд так пройдемо. Ех, чудесні місцини. 

— Ти ж там торік улітку рибалив, правда? 

— Ага. 

Вони з’їли струдель і допили вино. 

Джордж сперся на стіну й заплющив очі. 

— Мені завжди так від вина, — сказав він. 

— Погано?  — запитав Нік. 

— Ні. Добре, просто якось дивно. 

— Знаю, про що ти, — сказав Нік. 

— Ну так, — мовив Джордж. 

— Ще плящину? — запитав Нік. 

— Я пас, — відповів Джордж. 

Вони так і сиділи: Нік, спершись ліктями на стіл, Джордж, притулившись до стіни. 

— А що, Гелен вагітна? — запитав Джордж, випроставши спину. 

— Ага. 

— І коли має народити? 

— В кінці літа. 

— Ти радий? 

— Ага. Вже радий. 

— Повернешся до Штатів? 

— Напевно. 

— А хочеш? 

— Ні. 

— А Гелен? 

— Ні. 

Джордж замовк. Він розглядав порожню пляшку й спорожнілі склянки. 

— От дурня, — сказав він. 

— Та ні, не дурня, — відповів Нік. 

— А що? 

— Не знаю, — відказав Нік. 

— Будете кататися у Штатах на лижах? — запитав Джордж. 

— Не знаю, — відповів Нік. 

— Гори там ніякі, — зауважив Джордж. 

— Ага, — сказав Нік. — Надто скелясті. І лісисті дуже, ще й далеко. 

— Ага, — кивнув Джордж, — у Каліфорнії так і є. 

— Так і є, — повторив Нік. — І всюди, де я бував, так само. 

— Ага, — сказав Джордж, — так само. 

Швейцарці встали, заплатили і вийшли. 

— Шкода, що ми не швейцарці, — сказав Джордж. 

— У них у всіх тут зоб, — відповів Нік. 

— Та ну, не вірю, — мовив Джордж. 

— І я не вірю, — сказав Нік. 

Обоє засміялись. 

— Може, ми більше ніколи з тобою не покатаємося на лижах, Ніку, — сказав Джордж. 

— Мусимо ще покататись, — відповів Нік. — Інакше який взагалі сенс жити? 

— Ну добре, тоді катнемось, — сказав Джордж. 

— Інакше ніяк, — погодився Нік. 

— Добре було б дати один одному слово, — мовив Джордж. 

Нік підвівся. Застебнув куртку на всі ґудзики. Перехилившись через Джорджа, взяв лижні палиці, сперті до стіни. Стукнув однією об підлогу. 

— Нема сенсу давати слово, — сказав він. 

Вони відчинили двері й вийшли. Надворі було