Читати книгу - "Одне без одного, Анна Чмутова "

— Назаре, — зупиняє в останню мить, коли той майже натискає на червоний значок на екрані.

— Що?

— Я, — замовкає, так і не вимовивши нічого. Усі слова застрягають у горлі. А коли тиша знову затягується, все ж говорить: — Я хотіла запитати, як у тебе справи?

— Нормально, Вір, — промовляє байдуже й втомлено. Наче не може їй грубо відповісти, але й відповідати на її питання немає жодного бажання.

— Як там ресторан?

— Теж нормально. Ти як, збираєшся на нього претендувати при розлученні?

Свій перший ресторан Назар дійсно відкрив минулого року. Коли вони вже були одружені. Але у Гаєвської в думках навіть не було такого. Єдине, що вона вклала в побудову цього закладу, — свою підтримку Назару, поки він шукав місце, лаявся на будівельників, дизайнерів і маркетологів.

— Звісно, ні, — шепоче. — Я думала, ти це розумієш.

— Розумію, — знову втомлене зітхання.

— Як там мама?

— З нею теж все нормально.

Віра мовчить. Сльози потрохи розмивають її картинку світу. І зараз дівчина докладає всіх зусиль, щоб не шморгнути носом прямо в слухавку. Це нікому не потрібно.

— Гаразд, — першим порушує ніякове мовчання Назар. — Я тобі номер Боді зараз скину.

— Дякую, — вона все ж шморгає. Але, здається, уже після того, як скидає виклик. Притискається головою до холодного скла на вікні. Так стає легше. Ніби мороз потрохи витягує з неї біль.

— Хазяйка! — кричать знову з коридору. Віра стискає зуби, щоб не зірвати емоції на комусь. Хоча в неї дедалі більше складається враження, що її сьогодні просто перевіряють на стресостійкість. Дуже невдалу стресостійкість, чого гріха таїти.

Поки слухає порцію чергових виправдовувань від робочих, ледь повністю не стирає зубну емаль. Їй точно треба навчитися тієї стресостійкості, щоб колись не загризти людину. Може собою гордитися, бо все ж стрималась і тільки кивнула на ще одне: «Нам тут знадобиться пів години». Повертається до свого імпровізованого робочого місця. 

Від Назара приходить повідомлення. А Віра розуміє, що вона так і не перейменувала його контакт. Не було якось часу й потреби. А чи треба зараз витрачати час, щоб з «Коханого» він знову перетворився на «Назара Гаєвського», яким був перші пів року їхнього знайомства? Поки Віра той час береже. Просто дякує чоловікові за допомогу й телефонує Боді.

Серце знову колотить. Вона має п’ятирічний досвід виступів у залі суду. Вона може знайти спільну мову з суддями й прокурорами. А тут серце вискакує й б’ється вже під ключичною кістю. Не те щоб їй настільки б потрібна була оцінка від Богдана чи розуміння, що він її не засуджує, але все ж не хотілося б чути відверту байдужість.

— Слухаю, — серйозний чоловічий голос зовсім не схожий на веселого й усміхненого друга чоловіка.

— Богдане?

— Так, — не менш серйозно. Здається, у робочий час вона його ще не чула й не бачила.

— Це Віра. Гаєвська.

— А-а-а, — тягне він ліниво. І в голосі у співрозмовника одразу з’являються знайомі нотки. — І чим зобов’язаний?

— Об’єктивно — нічим. Але є до тебе прохання. Можна сказати, що життя й смерті.

— Що, хочеш із Назаром помиритися? — хмикає чоловік.

— Якби я хотіла з ним помиритися, то зараз я б телефонувала йому, а не тобі.

— Гаразд. А я-то думав, що нічого важливіше для тебе зараз немає. Так помилявся.

Віра розуміє: слова Богдана — це просто сарказм. Але вони неочікувано знаходять у її душі відгук. Якби те примирення було можливим, вона вже сама зробила б десять кроків назустріч.

— А що, твій друг не проти, якщо я спробую з ним помиритися?

— А ти все-таки за цим телефонуєш?

— Бо, ну може, будемо нормально розмовляти? — першою не витримує Гаєвська. Все ж іноді пан хірург був абсолютно нестерпним. І його манера спілкування з бажанням довести людину до сказу іноді працювала за прямим призначенням. 

— Гаразд, гаразд, — зітхають на тому кінці зв’язку. — Якщо серйозно, то я дупля не відстрелю, чого хоче Назар. Але в нього досі нікого немає.

— А ти думаєш, що за місяць у нього потенційно могла з’явитися жінка?

— Маєш рацію. Він до тебе три місяці боявся підійти. А то ще постарілий до когось буде підходити. Не про нашого Назарчика. А в тебе як там, нікого немає?

— Бо!

— Я зараз серйозно.

— Я теж, — бурчить Віра. — Нікого в мене, звісно, немає. 

— Гаразд, будемо з цим потім розбиратися, — зітхає вчергове Богдан. — То що там у тебе за справа життя й смерті?

— Мені треба, щоб ти дізнався про одну пацієнтку в сусідньому від тебе відділенні.

— Кхм, а що дізнався?

— Розумієш, вона лежить там явно після домашнього насилля чи якогось іншого насилля. Декілька синців на обличчі, ребра перев’язані, зап’ястя болить. Думаю, що й по голові цілком непогано приклали. Але вона не говорить, що трапилося. У вас же в лікарню точно мала поліція приходити чи якась інформація все одно просочилась?