Читати книгу - "Коханці юстиції"

зазначає, щоправда, ніби Вироземському випав найгірший з можливих жеребів: у війтівсько-лавничому суді Львова його справу взяв на себе нібито сам Лаврентій Безпардонний, зизоокий і напівпаралізований, а до того ще й глухий та, зрозуміла річ, цілковито сліпий фанатик залізного правосуддя, що всіма силами проштовхував презумпцію винності й усе життя послідовно відстоював тезу, ніби навіть один справедливо засуджений злочинець вартує сотні помилково скараних на горло невдах. Непропорційну жорстокість вироків він уперто проголошував запорукою остаточної перемоги над злочинністю. А що злочинність у часи його найвищого професійного розквіту якраз сягнула свого статистичного піку, невблаганний Лаврентій лютував ще більше.

Він і виступив головним доповідачем у справі. З першого ж засідання зробилось ясно як день, що Альберта Вироземського буде страчено, і судові дебати мали поточитися лише навколо технічних деталей виконання вироку.

Занурений у товщі підземельної самоти і позбавлений найменшої надії на земне милосердя, Вироземський вирішив зректися й милосердя небесного. «Бажання жити, — читаємо в одному з найвірогідніших джерел, — було в нього таке сильне, що він вирішив укласти цирограф, тобто угоду з дияволом, щодо продажу своєї душі».

Методику безпосередніх контактів з дияволом він досконало знав зі соковитих розповідей деяких циркових колеґ та окремих коханок. Для початку він сорок по сорок разів прочитав «Pater noster», але записаним у зворотному порядку — себто вже не «Pater noster», а «Retson retap». Третьої ночі до його підземної буцегарні увійшов Вуглик — чорнявий чемний молодик, що безперестанку пахкав з люльки духмяним тютюновим димком і вишуканими манерами та вкрадливим голосом нагадував французького бізнесмана. Вуглик умів проходити крізь стіни — саме так він і потрапив до карцеру.

Третьої ночі до його підземної буцегарні увійшов Вуглик — чорнявий чемний молодик, що безперестанку пахкав з люльки духмяним тютюновим димком.

Вступні перемовини закінчилися нічим: взамін за душу Альберт Вироземський вимагав звільнення на свободу, ста років життя, літнього палацу над озером Глинна-Наварія та вічної молодості. Вуглик люб’язно відмовив і запропонував йому подумати ще: претендентів у них, мовляв, багато, а вічної молодості на всіх ніколи не вистачить, бо це не якась там цукрова вата, що її можна безкінечно довго намотувати на палички.

Наступного разу Вироземський дещо скромніше зажадав для себе звільнення на свободу, п’ятдесяти років життя, графського титулу і посмертного увічнення пам’яті. «Останній пункт може бути гозглянуто», — вкрадливо прогаркавив Вуглик і зник у стіні.

Але коли він з’явився з неї ще одного разу, Альберт Вироземський прочитав на його холодно-ввічливій фізії, що дальшого торгу не буде. «Двадцять гоків, — ознаймив Вуглик. — Це все, на що можеш гозгаховувати».

Угоду було нашкрябано на стіні карцеру спеціальним кістяним писаком, умочуваним у кров, що скрапувала з Альбертового середнього пальця. Згодом, коли лавничий кримінальний суд Львова продовжить розгляд справи в частині зміни складу злочину, обтяжливо доповнюючи статтю за шахрайство статтею за богохульство, саме цей середній палець, а точніше, ранка на ньому, служитиме головним доказом того, що підсудний Альберт Вироземський, колишній цирковий штукар і новіцій бернардинського ордену, злодій та ренеґат, таки справді здійснив «найганебніший людський вчинок за всю історію міста». Сам же підсудний, зневажливо вислуховуючи жахний вирок і вдаючи незворушність та недобре шкірячись, так і триматиме над собою того злощасного середнього пальця на показ усьому високому судовому зібранню.

Донині цілком незрозуміло, чому диявол не виконав угоди. Цирограф було написано правильно, з дотриманням усіх ритуальних вимог та обов’язкових формулювань. Вуглик, якого так розпачливо і намарне кликатиме зі своєї вогненної купи Вироземський, особисто продиктував йому той текст, і жодної помилки в ньому бути не могло.

Чому ж підземна канцелярія, що називається, ганебно прокололася і цілком занехаяла справу ще однієї грішної душі? Невже навіть і двадцять років (усього тільки двадцять років!) здалися комусь із її зверхників зависокою винагородою за аж такий нікчемний товар?

Залишається припускати щось категорично інше, несумісне з усіма попередніми уявленнями. Скажімо, раптове втручання протилежної сили.

Чоловік, що самотньо й нестерпно болісно конає у вогняному стовпі, безліч разів, ніби молитву, повторює: «Ну де ти, де ти, де?!» Але той, хто обіцяв йому аж двадцять років життя (цілих двадцять років світанків, роси, річкової води, цілих двадцять травнів!), не хоче його почути.

Зате цілком можливо, що його почуто з іншого боку.

На якусь невимовно коротку мить Альберт Вироземський опиняється поруч з усіма на світі страченими вогнем єретиками, содомітами, чарівницями, євреями і збунтованими козаками. Потім настає ось що: небеса темніють і з розколини в їхній майже непроникній поверхні вириваються сонми пронизливих посланців. І вони встигають долетіти вниз і, вихопивши з пороху та попелу найтонше тіло нещасного штукаря, під сирени та сурми віднести його кудись подалі — можливо, до якогось тамтешнього антиопікового центру.

Розділ четвертий. Гідність короля, або Фелюсь

1

У ті часи вони ще не носили спортивного одягу з підробними лейблами і надто коротко не стриглися. Радше навпаки — відрощували собі доволі довгі чуприни, звані гривами. Вчепитися п’ятірнею в шевелюру суперника їхній кодекс бійок забороняв категорично, тож і в короткому підстриганні потреби зовсім ніякої не було.

Пиво — так, пили, причому багато, але з насінням їх можна було побачити вкрай рідко. Якщо вже хтось із них і лузав соняшник, то винятково завезений з Бессарабії — час від часу він з’являвся на міському ринку невеличкими контрабандними партіями, популярним усе ж не ставши.

Крім того, вони ніколи не сиділи на корташах. Монгольські гени в достатній для цього стилю кількості дійшли до наших провінцій трохи пізніше.

Але коли не спортивні штани, то що?

Вони носили бриджі — фланелеві або з твіду, чи, як їх називали, в кашку, траплявся й вельвет, а влітку світлий брезент. Кашкети за гамою й матерією мали перегукуватися зі штанами; жилети, ремені або підтяжки також. Іноді вони виходили в ковбойських сорочках, але, попри повальну любов до вестернів, ніколи не в ковбойських капелюхах. Утім цілком від капелюхів не відмовлялися. Але то були інші капелюхи, і вони носили їх злегка набакир, як німецький актор Ганс Альберс.

Кишені? Так, мали значення — і накладні, і приховані. Кишень було багато, вони функціонували на повну.

Цигарки вони називали папіросами, вживаючи переважно «Віслу» або «Спорт», за кращої нагоди дорогі й ледь парфумовані «Єгипетські», а за найкращої — закордонні житани чи кемели, тоді ще без фільтра.

Взуття підбиралося залежно від погоди та інших обставин. Цими обставинами найчастіше бували вуличні бійки. З огляду на них