Читати книгу - "Скорочено. Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

старшини, московські й польські приблуди, осиротілі діти Юди, панки й полупанки у мундирах з мідними ґудзиками... Усе то була ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бік яру, де потомки козачі копалися в сирій землі — без пам'яті про славну бувальщину дідів своїх, без пам'яті про самих себе.

Сталися зміни і в Гетьманському, і в Пісках.

Умер предводитель Василь Семенович Польський, а його сина ледь умовили зайняти батькове місце. Був він чоловік дуже недалекого розуму, ще меншої сміливості, ще слабішої волі. Тільки й батьківського, що пиха панська.

Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією пихою жити.

Захопив владу в цілому повіті і заправляв за спиною у нового предводителя Шавкун — чоловік ні дурний, ні розумний. Був він на коні, був і під конем. Його батько був убогий, помер рано. Хлопця віддали у бурсу розуму добувати, а там немилосердно били за будь—яку провину, чи й без провини. Забили до того, що з моторненького хлопчика зробився якийсь тупиця, убоїще. Підріс — почав красти, підбивати товаришів на пустощі, а далі й пити почав. Мучились із ним "святі отці", мучились, та й вигнали з "філософії"... голого, босого й простоволосого! Куди йти? Хтось, мабуть, на жарти раяв іти в університет. Зробився він студентом, та старий гріх завів його в холодну, а звідти на вулицю... Побрів він у Гетьманське до знайомого Чижика. Той порадив іти на службу. Став Шавкун служити в канцелярії предводителя. Тихий, покірний, перед старшими шапку здалека знімає. Незабаром умер старий письмоводитель, а Шавкуна перевели на його місце. Уже перед ним шапки ламали, але він не покладав надії ні на шану, ні на повагу, а цінував тільки гроші.

Так оцей—то прониза й підлабузник держав тепер цілий повіт у руках замість ледачого "предводительського синка". Той і лапки склав: роби, мов, що хоч, що знаєш!

Настало нове життя і для Чіпки. Люди його поважали, шанували, бо Чіпка чоловік добрий — у біді поможе. Становий став їздити до нього у гості. А як стали вибирати земство — то піщани першим назвали Чіпку.

XXVIII

Старе — та поновлене

У літній день серед гарячої пори у Гетьманське скликали гласних. Від піщанської громади прибули Чіпка й Лоза. Почалися вибори в управу. Хтось запропонував вибрати Чіпку — і вибрали.

Радів Чіпка, що заробив людську ласку і шану, збирався служити громаді, добро робити. А вийшло так, що загубив він спокій і долю.

Вибір його в управу нікому не був милий. Козацька старшина, писарі, голови дивилися скоса, жалілися один одному, що хам, голодранець, волоцюга вискочив між пани.

Шавкун чув це і звернувся до Чижика за порадою, як позбутися Чіпки. Той подумав хвилин п'ять, а тоді поліз у шафу з старими ділами і дістав справу, яку завели на Варениченка у зв'язку із крадіжкою пшениці у пана Польського і смертю сторожа. Справа була давно закрита, злодіїв не знайшли. Але там була приписочка, що "солдатский сын Варениченко оставлен в подозрении".

Чіпці запропонували "вийти в одставку", але він навідріз відмовився. А через день прийшла від губернатора телеграма з наказом: "устранить гласного Варениченка по неблагонадежности".

Розізлився Чіпка, що вкрали його честь, душу знеславили, кинувся до Пороха писати скаргу. Той у скарзі вилив й усю свою ненависть на панів Польських, що накипала довгі роки.

Через тиждень до предводителя приїхав чиновник розбирати Чіпчину справу, та нічого не розкопав, добре пообідав у панів Польських, пограв у карти і поїхав — тільки курява встала...

Горе об горе чіпляється.

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці, із згадками про свої минулі справи, з думками про правду людську. А тут зустрічає його мати, розповідає, що Максима дуже побито. На Красногорку напали розбишаки, та сторожі їх одігнали... Кажуть, така бійка була...

Поїхав Чіпка на хутір, застав Максима ледь живим. Хотів щось розпитати, та тесть закашлявся, похлинувся; забулькотіло у розбитих грудях... і Максима не стало.

XXIX

Лихо не мовчить

Поховавши Максима, Явдоха продала хутір і перебралася жити до дітей. Разом із нею вступило нове лихо в Чіпчину хату.

Перше всього матері не помирилися. Явдоха стала верховодити, Мот-ря не змовчала, й пішла лайка та сварка.

Галя й Чіпка тікали від тих буч або до Грицька, або поралися біля худоби.

У своїй хаті Чіпка був, як чужий: вона йому остогидла. Грицько зі своїми розмовами про худобу, нестатки, хазяйство здавався йому нудним. Згадувалось парубкування. То життя було, хоч і під п'яною облудою. А тут — тихо та сумно, як у болоті, а дома — гірше, ніж у пеклі.

Став Чіпка знову перекидати лишню. Галя його, бува, вмовляє, а він і сам не може пояснити, що з ним діється, чого йому сумно. Тоді молодиця запропонувала чоловікові покликати товаришів і може б хоч трохи розігнав свою тугу.

Вона хотіла ввійти в те товариство тихим янголом—"спасителем", навчити запеклі "харцизяцькі" душі любові до людей.

Пізно побачила молодиця, у яку халепу вскочив Чіпка. Весело йому з давніми товаришами: п'є, гуляє та знай співає про неправду людську.

Інші