Читати книгу - "Молоко з медом"

Єва Барська, Лінчина мати, полегші не відчувала. Власне вона не знала, що відчуває. Сіла на дивані й закрила обличчя долонями.

— Я вклав Кая спати, — сказав Адам. — Хочеш… ти хочеш про це поговорити? Може, зробити тобі чаю?

— Ні, дякую, я тут воду маю. Я… мені треба про все це подумати.

— Ну ж бо, вище голову! Це ж не кінець світу. Адріан хороший хлопець, відповідальний, якось вони все це залагодять. А може, ти засмутилася, бо станеш бабусею? У твоєму віці… — спробував пожартувати він.

— Припини. Просто це… Вона ж іще така юна.

— Ти теж була юна!

— Але ж не настільки, а крім того…

Адам погладив її долоню, але Єва вся заціпеніла.

— Ти теж мала проблеми, до того ж, гірші, — мовив Адам. Бо це була правда. От тільки вони про це майже не розмовляли. Він знав, що минуле стримить у ній, наче скалка, яка так уросла в тіло, що зробилася геть невідчутною, та коли спробувати її витягнути, біль міг бути надто дошкульним, аби його стерпіти.

— Я не хочу про це говорити, пробач, — сказала вона, але затримала його руку. Адже з ним це не мало нічого спільного. Він був найкращим, що трапилося в її житті. Задля нього Єва відмовилася від минулого й колись прийняла рішення не повертатися до того, що сталося. Якийсь час, доки могла. Заради нього жила в брехні, бо занадто боялася, що коли він про все дізнається, то не захоче з нею залишатися. — Я кохаю тебе, Адаме, — додала вона. — Дякую, що ти є.

— Усе гаразд. Я теж тебе кохаю. Сподіваюся, що колись… колись ти зможеш мені відкритися.

Вона кивнула головою. А тоді вдавала, що читає, та думками була в минулому. Довго сиділа в темряві й пригадувала, як чекала на першу дитину. А тоді на другу. Може, вона могла б поставитися до Лінки лагідніше, ніж її мати до неї самої.

Березень 1999

— Ти маєш їм сказати, зрештою, вони ж твої батьки! — Кіт душком вихилив рештки пива й зім’яв бляшанку. Від пива ставав страшенно балакучим. — Ти на п’ятому місяці, невже, збираєшся їм сказати, коли дитина вже народиться?

— Може. Вони на мене образилися, особливо батько. Ти ж знаєш.

— Знаю. Насправді це я міг би ображатися, і загалом так і є, але вони твої батьки! Блін, треба поважати батьків! Принаймні матері скажи. Ти ж можеш їй просто подзвонити.

«Може, він і правий», — подумала тоді. Кіт говорив розсудливо. Може, вона справді повинна поступитися, тим більше, що мати й так… Єва добре знала, як виглядає життя з її батьком.

— Добре, — відповіла вона. — Будь ласка, не пий більше, — попрохала, бо він знову відчинив холодильника.

— Не перебільшуй, — знизав плечима Кіт. — Два пива можна випити. Ти ж іще не народжуєш.

Зітхнула. Якось воно все було… не так. Не так, як на початку.

Зі Збишеком, якого друзі називали Котом, вона познайомилася в пункті ксерування. Вона, студентка третього курсу польської філології, саме закінчила копіювати конспекти, він заходив, щоб видрукувати якісь рахунки, бо вдома зламався принтер. І коли Єва вже відійшла від ксерокса із цілим стосом копій, то спіткнулася об килимок біля порога, і всі аркуші впали йому просто під ноги. Збишек негайно кинувся, щоб їх підняти, вона теж, так вони й зіштовхнулися на тому килимку. І це було мов грім з ясного неба. Кіт. Вродливий, із каштановим хвилястим волоссям, високий. Він уже закінчив університет, працював програмістом, добре заробляв і мав гарну посаду. Проте водночас залишався таким хлопчакуватим і неймовірно привабливим. Та й вона була дуже вродливою зі своїм темним волоссям до пояса, струнка, мов ланя, з ясними сірими очима й прегарними вустами. Ця зустріч просто не могла бути випадковою! Щоправда, вдачу мали протилежну: він був сміливим, а Єва боязкою, він балакучим, а вона стриманою, Збишек обожнював спорт, адреналін, вечірки, а вона воліла вчитися. Він мріяв про захопливе життя, мандрівки, та водночас і про створення сім’ї, про власний дім, про дерево, яке посадить, точніше, про багато дерев. А вона… вона мріяла про розвиток. І дуже потайки — про те, щоб залишитися в університеті. Написати дисертацію. Їй подобалася наука. Але ж протилежності притягуються, це кожному відомо. Невдовзі Кіт і Єва стали нерозлучними. Найчастіше зустрічалися в нього або десь разом ходили, бо він не міг довго всидіти вдома. Вечірки, концерти… У неї вдома були тільки двічі. І краще б цих двох разів не було взагалі.

Той перший раз. Кіт просто собі зайшов. Просто так! Але Єва вважала, що час познайомити його з батьками. Вона так боялася! Що скаже батько. Власне вони й не розмовляли взагалі, але батько зненавидів Кота ще навіть нічого про нього не знаючи.

— Викинь собі його з голови, — наказав тоді, а мати лише притакнула, як завжди.

— Чому? — спитала Єва.

Але батько не хотів з нею говорити. Лише рукою махнув. Тоді він уже рідко озивався. Сидів у себе, втупившись у стіну. Або пив. Або спав, затуманений ліками. Навіть на матір рідко кричав і давно не підносив на неї руку. Ніби сили його полишили. Таблетки позбавляли його навіть цього бажання. Єва навіть дужче боялася, коли батько був таким. Наче зомбі або хтось чужий. З тим колишнім вони з матір’ю вміли собі давати раду, навчилися за довгі роки. Треба було йому поступатися, прислухатися, стежити, у якому він настрої, якщо в гарному — то можна було жити. Він навіть був добрим, із почуттям гумору, розвиненою уявою. Іноді. Та коли скаженів, то міг штовхнути матір. Або вдарити її. Наче й нічого особливого, але Єва постійно боялася. На неї він жодного разу не підняв руку. Лише кричав. Єва навіть думала, що, може, якби він і до неї ставився так само… Може, мати з ним би розлучилася. Але вона вважала, що він так настраждався… Якби можна було отримати науковий ступінь з уміння пробачати, вона б точно його мала. От тільки раніше вони звикли до його настроїв, його люті й несподіваних нападів ніжності. А тепер… Тепер це було геть незрозумілим. Він майже нічого не говорив, але це скидалося на життя поруч із тигром, що повсякчас готується до стрибка.

Чому він сказав викинути його з голови? Цього Єва не знала, але їй зробилося прикро. Усе-таки батько. Вона сподівалася, що він, може, зрадіє. Що й вона, як усі люди, має хлопця. Але батько