Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "

Соломія у своїй роботі часто знайомиться з тими, з ким до цього зобов’язує професія. Але ж там інша справа — усі ті люди знають, навіщо вона приходить і що від них хоче. А тут їй треба грати довбаного шпигуна. Вона б зараз із набагато більшим задоволенням прогулялась би з Давидом. До речі, охоронці теж можуть володіти корисною інформацією. Ще краще — вона б із задоволенням лежала б зараз вдома у ванні. Або розмовляла б із бабусею телефоном. Або пила текілу з Риссю. Та в неї вдома стільки б справ цікавих знайшлось!

А вона тут. Всоте за останню годину питає себе, наскільки її можна називати після цього адекватною? Робить декілька кроків до фуршетного столу, де стоїть Макар Гмиря.

— Добрий вечір, — оголює зуби в справжній голлівудській усмішці раніше, ніж мозок дає на те команду. Але її об’єкт тут, поруч. Вона не має права втрачати ані хвилини. Бо ще декілька келихів алкоголю точно зроблять із неї п’яну дурнюню. А це не її мета.

— Добрий вечір, — Гмиря кидає на неї погляд. Фух, здається, зовнішнє вона пройшла перший етап знайомства. Чоловік нею зацікавився.

І начебто задачу вже полегшено — об’єкт її уваги не мазнув байдуже по ній очима, не кивнув і пішов геть. Ні, вона його зацікавила. Зараз треба вступати в гру мозку, щоб генерувати розмову. А він, противний, ображається замість того. Неприємно йому стало. Начебто Соломія себе продає. Хочеться скривитися, ніби вона з’їла корочку від грейпфрута.

— Як вам вечір?

Невимушена розмова починається з нісенітниці. Бесіди про погоду для того й вигадали. Хоча на вечірці із зірками, де в сусідньому залі річкою ллється алкоголь, навряд чи розмови в стилі Туманного Альбіону доречні.

— Мені подобається, дякую, — Макар прикушує всередині щоку, щоб не розтягувати губи занадто широко. Соля це помічає. Сама так часто робить. — А вам?

Чоловік усе ж підтримує її бесіду. На диво, він ще не п’яний, як більшість гостей. Це надає надію Соломії, що журналістське розслідування буде не таким нудним, як то може здатися. Хоча ідея їй досі не подобається. І Драгун проклинає той день, коли вона випадково ляпнула про це начальниці.

— Соломіє, може, краще пройдемося на вулиці? Місяць гарний, а в саду резиденції є чудові гойдалки, — через декілька стандартних реплік знайомства, Макар поводитися більш розкуто, ніж його охоронець. Навряд чи це пов’язано зі статусом. Але Соля не робить висновки так скоро. І так швидко йти з кимось гуляти їй не хочеться. Але погоджується.

Вони виходять на подвір’я. Літні ночі — це окремий вид насолоди. Тепло, змішане зі свіжістю, б’є по свідомості не гірше за алкоголь. Соломія їжиться від легкого вітерця. І дякувати треба, що Гмиря не розцінює це як дуже дешеву спробу привернути увагу. Чому Соломії здається, що дорослий бізнесмен із пристойної родини намагатиметься її обійняти, немов підліток, не зрозуміло. Бурхлива в неї фантазія. І багато кортизолу в організмі.

Вони йдуть вимощеною доріжкою саду. Садівникам тут потрібно аплодувати — листочок до листочка, квіточка за квіточкою. Про це й каже Соля, щоб закрити павзу. Несподівано Гмиря підхоплює тему і вже їй розповідає, що в цьому саді є рідкі рослини, які занесено в Червону Книгу.

— Серйозно? А так можна взагалі?

— Та можна, це ж не зрізати й не знищувати її. Навпаки — корисно.

— Дуже цікаво. А звідки ви це знаєте?

— В гірничо-металургійному й не такій маячні вчать, — усміхається чоловік.

— То ви досі пам’ятаєте, чому вас навчали в університеті? Мені здається, що я половину матеріалу з тих часів забула.

— Повірте, коли у вас приймають іспит із шостої спроби на непрофільному предметі, і не таке запам’ятаєш.

— Повірю, — усміхається дівчина ввічливо. Під розмову вони доходять до гойдалок — величезних, дерев’яних. Тут може поміститися щонайменше п’ятеро людей. І хоча Соломія не з пуританок, яких прийдеться нашатирем приводити до тями від одної думки про те, щоб сидіти з незнайомим чоловіком на вулиці вночі, на секунду вона завмирає.

Чоловік тримає гойдалки, поки на них всаджується дівчина. А потім і сам сідає — на відстані, зберігаючи всі правила пристойності в невинному вигляді. Задирає голову догори. Соля повторює цей жест. Перед ними щедро розсипається полотно із зірок. Заміська резиденція, де проходить вечірка, ідеальна для того, щоб вивчати метеорити.

— Дивись он туди, — Гмиря несподівано переходить на «ти», а ще нахиляє корпус до Соломії та вказує пальцем кудись лівіше на небо. Соля слухняно переводить погляд туди та завмирає. Її настільки вражає зорепад, що вона навіть не думає сказати щось про фривольності в спілкуванні.

Сотні зірок світяться в темряві всіма кольорами — від рожевого до золотого, від сірого до синього. Небо настільки яскраве, що можна детально роздивитися кожну крапку на ньому.

— Це Дельта-Аквариди, — резюмує чоловік. — Метеоритний потік, який видно влітку. Він називається так, бо розташований поруч із сузір’ям Водолія.

— Цьому теж навчають у гірничо-металургійному? — Соля відвертається від неба й дивиться на чоловіка. У темряві його складно роздивитися в деталях, хоч вони й сидять поруч. А єдиним світлом є гірлянда збоку та світло з вікон будинку. І зорі — ті сьогодні перевершують ліхтарі. Але ж того недостатньо, щоб зазирнути комусь у мозок.