Читати книгу - "Подія у місті Ґоґа, Славко Грум"

ХТОСЬ ІНШИЙ: Всю ніч мені здавалося, що щось мусить трапитися.

ГОЛОС ЧОЛОВІКА: Дивні речі кояться сьогодні у місті!

ХТОСЬ ІНШИЙ: Завтра все почуємо!

ГОЛОС ЧОЛОВІКА: На добраніч, містянине!

ХТОСЬ ІНШИЙ: На добраніч!

Закінчуючи одягатися, до Горбаня заходить господиня.

ГОРБАНЬ (кидається до неї): Господи, що сталося?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Не знаю. Хтось помер. Або щось таке. Я думала, мені трісне голова, Ви чули?

ГОРБАНЬ: Я нічого не чув.

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Нерівні кроки почулися в мороці, стукали по тротуару все ближче, раптом зупинилися... прямо під вікном завмерли, не хотіли рухатися далі. Мене охопив жах, я виглянула через вікно... нікого!

ГОРБАНЬ: Боже, о Боже!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Я вам казала, що щось станеться!

ГОРБАНЬ: Але заради Бога, звідки у вас така певність?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (роздумує): Звідки?.. Так, звідки я знаю?.. Але все місто на ногах!

ГОРБАНЬ: Ходімо подивимось!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Я сумніваюся, що ми щось побачимо. То сталося в якійсь кімнаті.

ГОРБАНЬ: Боже мій, Боже мій!

Господиня йде, Горбань падає назад у ліжко.

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (з-за стіни): Не гасіть світла. Не гасіть світла!

АФРА (піднімає в ліжку голову): Ти щось сказала?

ТАРБУЛА: Ні, я нічого не казала. Але що сталося?

АФРА: Щось сталося. Щось сталося.

ТАРБУЛА: Хтось повісився.

АФРА (несподівано вигукує): Ельза від нас вислизнула?

ТАРБУЛА: Може бути. Цієї ночі я у все повірю.

АФРА (встає): Я йду перевірю! Не витримаю більше!

ТАРБУЛА: Чекай, куди ти підеш серед ночі!

АФРА (поспіхом накидає на себе одяг): Горе, якщо вона мене обдурила! Вчинила самогубство.

ТАРБУЛА: Стій! Схаменися!

АФРА: Я мушу перевірити! Я як на дибі. (Виходить.)

Тиша, хвилини напруженого мовчання. Видно, як Афра квапиться зі свого помешкання в сусідній будинок. Засвічується світло в кімнаті Тихої Жінки, жінка в кімнаті цілковито нерухома. Манекен? Труп?

У дверях кімнати, що враз виринула з мороку, стоїть Афра, тримаючи руку на електричному вмикачеві; посеред яскраво освітленої кімнати — величезний фотель, а в ньому дуже стара, древня жінка із заплющеними очима. Вона вже вкрита порохом, ледве що не зливається з кріслом. У кімнаті крім крісла і старої в ньому майже нема речей. Полиця з кухонним начинням, гротескний великий настінний годинник, який зупинився.

Афра тихо вигукує, стоїть, наче вкопана: стара від неї вислизнула! Кидається до неї, починає трусити. Жінка заціпеніла й нерухома. Афра трясе нею далі, тоді жінка слабо здригається, кліпає повіками, важко розплющує очі. Дивиться на гостю перед собою, не впізнає її.

ТИХА ЖІНКА: Навіщо ти мене будиш? Лиши мене... (Голова падає нижче, вона знову спить.)

АФРА (розлючено нею стрясає). Ні-ні, прокинься, глянь! Ти від мене не втечеш. О, чимало є таких, чимало! (Стара знову прокидається і здивовано дивиться на постать перед собою.) Ти хотіла мене обманути? Хотіла чкурнути до нього? Ха-ха... не вийде!

ТИХА ЖІНКА (впізнає свою суперницю, слабко скрикує, хоче піднятися, але безсило падає назад): Ти? Навіщо... навіщо ти мене будиш?

АФРА: Ти хотіла втекти звідси!

ТИХА ЖІНКА: Зовсім ні, я просто заснула, задрімала.

АФРА: Брешеш! Ти хотіла померти!

ТИХА ЖІНКА: Ні, ні... як би я могла... проти Божої волі? Якщо Його воля, якщо Його воля...!

АФРА: Ти ж ледве говориш! Ти... ти... не їси! Не споживаєш їжу, ти спеціально голодуєш, щоби померти!

ТИХА ЖІНКА (виправдовується боязко, мов дитина): Та я їм, я їм... о, я багато їм... я просто останнім часом охляла, знемогла.

АФРА (заглядає по кутах, риється в посуді). Брешеш, брешеш, ніде ані сліду їжі, ніде жодних харчів. (Показує на годинник.) І годинник зупинився!.. Хто тобі приносить хліб, хто, ти вже вісім днів не виходиш з кімнати? Стережися! Якщо ти не почнеш їсти, я розкажу йому про горб і про те, як ти його застудила. Ти, мов проклята, блукатимеш довкола, проклята ляжеш у землю! Тобі ще пощастить, якщо не потрапиш в руки жандармам, а сконаєш у тюрмі. (Видобуває звідкись шкуринку хліба, біжить до жінки і засовує їй в рот.) Жери, жери!

ТИХА ЖІНКА (покірно ковтає; з’ївши, лагідно бере її за руку): Афро, Афро, невже ти ніколи не забудеш?

АФРА: Забути? Як я можу забути, що ти відібрала в мене єдиного чоловіка, який мене любив? Ти знаєш як це — жити, коли тебе ніхто не любить? Коли в тебе нема жодної радості? Людина повинна щось мати, що-небудь, дещицю, але... ні, ні, ніколи не забуду.

ТИХА ЖІНКА: Богом тебе заклинаю, дозволь розказати правду Теобальду, дозволь бути йому матір’ю, не розказуй йому, що то я винна в його хворобі. Взамін я віддам тобі його, віддам тобі покійного, назавжди його зречуся, але дозволь пригорнути сина!

АФРА (презирливо): Яке ти маєш право дарувати мені мертвого, Ерік і так завжди був моїм! Ти задовольняла тільки його хіть, ти знаєш, що він спокусився на тебе на кілька днів, а в серці завжди любив тільки мене.

ТИХА ЖІНКА (враз розлючена, захищає себе): Брешеш, брешеш, він мені присягнув! Знай, що перед тим, як відійти, перед своєю смертю він мені заприсяг, що завжди любив тільки мене, а ти його купила, бо він не мав за що вчитися. І в могилу його звела ти, бо не хотіла дати йому свободи, боялася, що він піде до мене!

АФРА (розпачливо): То він... він... присягнув тобі?

ТИХА ЖІНКА: Отут, посеред цієї кімнати він підняв руку вгору.

АФРА (підбігає до годинника і дуже голосно його накручує): Тим більше ти мусиш жити! Тепер я тобі тим більше не дозволю! Завтра я принесу їжу сама, я стоятиму над тобою, поки не ковтнеш останній шматок... Ха-ха... ото буде гостина!

ТИХА ЖІНКА (простягає розпачливо обидві руки за нею): Афро!

Тиша, рівномірний цокіт годинника.

Арфа повертається в свою кімнату, не вмикає світло, а на запитання Тарбули: «Спиш?» — не відповідає, мовчки лягає.

Тиха Жінка кілька хвилин втуплюється скляним поглядом у двері, її дихання вирівнюється, голова падає на бильце, вона засинає.

У Ханині двері хтось нечутно стукає. Терезин м’який голос:

ТЕРЕЗА: Ви вже спите, пташечко?

ХАНА (виходить з остовпіння): Я сплю, сплю, так, сплю. (Передумує, змінює намір.) Це ти? Це ти, Терезо? Ні, ні, я ще не сплю; я подумала, це хтось інший. (Наспіх розглядається по підлозі, де лежало тіло, перевіряє, чи нема слідів убивства; побачивши, що нема жодної плями крові, підходить до дверей і відмикає їх). Це ти, Терезо, я подумала, що це хтось інший. Я так боюся.

ТЕРЕЗА (заходить): Я