Читати книгу - "valse melancolique, Ольга Кобилянська"

Щоб ти знала, Мартухо, - говорила вже цілком спокійним голосом, - що оце не видумка, але правда, - і він любив мене... Оженився потім із донькою якогось багатого броварника й живе ось тут...

Але він уже не той, що був, із подібним духом! Вона запанувала над ним так, що стратив цілком первісний характер своєї істоти. Став об'єктивною машиною, і вся барвність, і звучність його єства, і гнучкість його душі зникли.

Неначе без характеру остався...

- І ти не бачилася більше з ним? - спитала я.

- Ні. Лише три рази стрітилася. Розминаючись, уп'ялив на мене очі, мовби хотів поглядом своїм прив'язати мене навіки до себе, навіки! Поглядом, Мартухо, що цілував мені ноги. - Потім розсміялася тихо, з глумом, що мене аж морозом пробігло. - Жалує за мною, Мартухо, - додала зниженим голосом, - жалує й каже, що його переслідує прикре прочуття, що чує мій плач, тихий, задавлений плач, що стрясає ціле тіло, тому що потайний...

Але я не плачу. Не плакала навіть.

Мені не жаль за ним. Він навчив мене ненавидіти й задавив цілу мою істоту від голови до стіп упокоренням. Був першим, що дав мені відчути поганість покори. Від часу до часу відчуваю на своїй душі ту брудну пляму і, мабуть, не змию її ніколи. Я подала йому свою душу, розложила її перед ним, мов вахляр, а він – мужик...

3 неописаною погордою вимовила се слово. Здавалося, коли б учув він се слово й тон, яким вимовила його, був би вбив її.

- Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре, - додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, - бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо! Зате й граю йому звуками, яких не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху... Я знаю. Він останеться мені вірним. Він не мужик; не з того дерева, що виростає на широкій дорозі, але з того, що росте на самих вершинах... Я його музикант.

Встала й отворила широко рамена, мовби хотіла обняти кого, а очі її, великі, смутні очі, засіяли предивним блиском. Відтак опустила руки.

- Пожди, - промовила, - як йому заграю, коли піду до консерваторії, і як він буде відповідати. Наша музика запре всім віддих. Тепер я ще простий музикант, не вдам так, але відтак... - і я, і він розживемо вповні...

В її голосі дрижала здержувана радість, і, неначе втомлена сильним зворушенням якимсь, сперлася о диван, звертаючи до мене вповні свій ніжний класичний профіль.

Виглядала дуже гарно й дуже святочно в тій хвилі, а однак саме в тій хвилі, коли мій погляд спочивав на ній, по раз перший за нашого знайомства показалося в неї щось таке отверте, перейняте потайним, загадочним щастям якимось, - і мене взяв несказанний жаль. Я відчула виразно жаль за неї... Відтак промайнув мій погляд, немов потягнений невидимою силою, до дверей кімнати, створених широко, де стояв інструмент, - сей її світ.

Я опустила наново голову на її коліна і, притиснувши вуста до її руки, попросила тихим голосом, щоб мені заграла Valse mélancolique. Мені хотілось його чути...

Пішла й грала.

Не знаю... просто душа розривалася чоловікові в грудях при тих звуках, граціозних, заповідаючих найбільше щастя, в закінчених смутком і несамовитим неспокоєм! Се нишпорення там, у низьких тонах, перекидання, бушування між звуками за чимсь... за щастям, може? - і надармо! Уривала неожидано посередині гами смутним акордом, полишаючи в душі масу викликаних почувань мов на глум...

Я плакала.

Що мені вся гордість, про яку мені говорила, що її треба плекати, щоб удержатися на поверхні життя, - що мені по ній!

Та звідки її й візьму, коли не піднімається сама з серця? Ні, я не вдам того, що вона. Ані в любові, ані в горі, ані в перемаганні себе, а вже найменше в плеканні гордості! Я проста робітниця, тип послугача з природи вже, що не наділила її навмисно тим гордим даром, щоб повзав...

Тому повзаю, й корюся до сьогоднішньої днини, й належу до тих тисячок, що родяться на те, щоб без нагороди гинути!

* * *

В два дні по тім від'їхала до своєї матері, що лежала дуже хора й прикликувала її телефонічне до себе.

Я оповіла артистці те, що вона мені оповідала про свою любов.

- Се щось цілком без сильних акцій, - замітила та, підносячи здивовано брови вгору. - Правду сказазши, я надіялася чогось бурливішого...

- Ну, - сказала я, - не кожний годен творити голосні акції; але я не знаю, воно здається мені таким смутним і блідим...

- Однак вона вижидає ще чогось від життя, - обізвалася артистка.

- О ні, не вижидає нічого більше!

- Ні? А що говорить Valse mélancolique? За чим шукає в нім безустанно? Не словами, не поведенням, ані очима, ані руками своїми не шукає, лише самими звуками... і я знаю, за чим шукає...

- За чим, Ганнусю?

- Е, ти того не розумієш...

- Щастя, Ганнусю?

- Е, щастя! Його нема. Гармонії шукає, хоче гармонійно вижитися вповні. Шукає рівноваги. Розумієш, що то значить? Щоб не заважити надто вдолину й не піти без міри вгору, а саме як треба. Але – ти того не розумієш!

А далі по хвилі, глянувши вперед себе, десь немов у далечину гострим, пронизуючим, задуманим поглядом, сказала звільна з гірким усміхом:

- А я тобі кажу, Мартухо, як казала не раз уже, і не раз казати буду, що царство на землі належиться тобі...

* * *

Коли вернулася від матері, артистка кинулася до неї з подвійною любов'ю, - здавалося, відкрила на ній знов якусь там красу...

Але вона приїхала прибита, її мати лежала дуже хора, і вона приїхала лише на те, щоб у родичів своїх учениць у музиці просити відпустки на дві неділі, бо мусила доконче назад вертати...

І, полагодивши свої орудки, виїхала знов, віддаючи нам під особливішу опіку свій