Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

хіба не краще приятелювати з ро­диною твого брата, а не сваритися, як ті дурні Б’юти? Коли твій батько помре, Королевине Кроулі стане для нас приємним, зручним пристановищем на зиму. Якщо ми збанкрутуємо, ти зможеш нарізати печеню за обідом і на­глядати за стайнею, а я буду гувернанткою в дітей леді Джейн. Дурниці, ми не збанкрутуємо! Я встигну знайти тобі добре місце або Пітт зі своїм синочком помруть, тоді ми станемо сер Родон і міледі. Доки живеш, доти й надій­ся, любий, і я ще зроблю з тебе людину. Хто продав твоїх коней? Хто сплатив твої борги?

Родон мусив визнати, що всі ці блага завдячує дружині, і обіцяв і надалі цілком покладатися на її мудре керів­ництво.

Справді, коли міс Кроулі покинула цей грішний світ і гроші, за які так завзято змагалися всі її родичі, кінець кінцем дісталися Піттові, Б’ют Кроулі, дізнавшись, що йому залишено тільки п’ять тисяч замість сподіваних тридцяти, з великого розчарування накинувся на небожа з лютою лайкою, і сварка, що ніколи не стихала між ними, скінчилася остаточним припиненням будь-яких стосунків. І навпаки - поведінка Родона Кроулі, що отримав лише сто фунтів, здивувала брата й дуже сподобалася невістці, яка хотіла бути в добрих стосунках з усіма чоловіковими родичами. Родон написав братові відвертого, бадьорого й веселого листа з Парижа. Він знає, мовляв, що через своє одруження втратив тітчину ласку, і хоч не приховує свого розчарування її жорстокою ухвалою, проте радий, що гроші залишаться в їхній родині, і щиро вітає брата з та­ким щастям. Він передав також сердечне вітання своїй сестрі й висловив надію, що вона поставиться ласкаво до місіс Родон. Лист кінчався власноручно дописаними сло­вами тієї леді. Вона також приєднувалася до чоловікових вітань. Вона завжди пам’ятатиме, який містер Кроулі був добрий до неї у ті давні часи, коли вона, самітна сирота, вчила його маленьких сестер, долею яких і досі щиро ціка­виться. Вона бажала йому щастя в родинному житті і про­сила дозволу передати вітання леді Джейн (про доброту якої гомонить весь світ). Далі вона висловлювала надію, що їй колись дозволять показати дядькові й тітці її малого сина, і просила поставитись до нього прихильно й підтри­мати його, коли буде потреба.

Пітт Кроулі прийняв цього листа дуже ласкаво - наба­гато ласкавіше, ніж міс Кроулі приймала колишні Ребечині твори, переписані Родоновою рукою, а леді Джейн була глибоко зворушена тим посланням і сподівалася, що чоловік негайно поділить тітчин спадок на дві рівні частини й половину пошле братові в Париж.

Проте, на подив її милості, Пітт не квапився слати бра­тові чек на тридцять тисяч фунтів. Але він великодушно запропонував Родонові підтримку, якщо той колись повер­неться до Англії і захоче нею скористатися, і, подякував­ши місіс Кроулі за ласкаві слова про нього та про леді Джейн, люб’язно пообіцяв при потребі стати в пригоді її малому синові.

Отже, брати майже помирилися. Коли Ребека вернулася до Лондона, Пітта з дружиною там не було. Вона часто проїздила повз знайомі двері на Парк-лейн, щоб погля­нути, чи Пітт з дружиною оселилися в будинку міс Кро­улі. Але вони там не з’являлись, і тільки від старого Реглса вона дещо дізналася про них: усю челядь міс Кроулі відпущено з пристойною винагородою, а містер Пітт лише раз приїздив до Лондона, кілька днів прожив у будинку, владнав справи зі своїми адвокатами і продав букіністові на Бонд-стріт усі французькі романи міс Кроулі. Бекі мала свої підстави бажати, щоб її нова родичка поверну­лася до Лондона. «Коли, приїде леді Джейн,- міркувала вона,- то введе мене в лондонське товариство; а що стосу­ється жінок... ну, вони самі почнуть запрошувати мене, як побачать, що чоловікам я подобаюсь».

 

 

Для кожної леді в становищі Ребеки таким самим необ­хідним набутком, як букет чи карета, є компаньйонка. Мене завжди зворушує, що ці ніжні істоти, які не можуть жити без прихильності до когось, вибирають собі в това­ришки надзвичайно невиразну особу і майже ніколи з нею не розлучаються. Вигляд такої постійної супутниці в при­ношеному вбранні, яка сидить у ложі опери за спиною в своєї любої приятельки або займає в кареті місце навпроти неї, завжди має в собі щось корисне і повчальне для мене; це таке саме веселе нагадування як череп, що ним ко­ристувались на бенкетах єгипетські бонвівани,- химерне сардонічне memento 10 Ярмарку Суєти. Що й казати: навіть така бувала, нахабна, безсовісна й черства красуня, як мі­сіс Випікайдуш, батько якої помер із сорому за неї, навіть чарівна й смілива місіс Тенетлі, що перестрибне верхи че­рез огорожу незгірше за будь-якого чоловіка в Англії і сама править своїми сивими в Парку, тим часом як її мати й досі тримає крамничку в Баті,- навіть ці жінки, такі сміливі, що, здавалося б, нічого не бояться, не зважу­ються вийти в світ без компаньйонки. Їхнім серцям, ніж­ним, сповненим любові, неодмінно треба виливати на когось свої почуття. І на людях ви їх зустрінете тільки в супроводі жалюгідної, вбраної в перефарбовану сукню особи, що сидить у куточку десь неподалік.

- Родоне,- сказала Ребека одного пізнього вечора, коли чоловіче товариство сиділо у її вітальні біля каміна, в якому потріскували дрова (бо чоловіки приїздили до них завершити вечір, і Ребека завжди мала для них напоготові морозиво й каву, найкращі в Лондоні),- мені потрібна вівчарка.

- Що? - перепитав Родон, піднявши голову від столу з картами.

- Вівчарка? - здивувався юний лорд Саутдаун.- Люба місіс Кроулі, що за химери? Чому б вам не придбати дат­ського дога? Я знаю одного, величезного, мов жирафа, слово честі! Такого, що хоч запрягай у вашу коляску. Або хорта... мій хід, з вашого дозволу... чи малесенького мопса, що цілком уміститься в котрійсь табакерці лорда Стайна. А один чоловік у Бейсуотері має пса з таким носом, що ви… записую короля і ходжу... що ви могли б вішати на нього капелюшка.

- Записую взятку,- поважно мовив Родон. Він зви­чайно весь віддавався грі і підтримував розмову тільки тоді, коли йшлося про коней або заклад.

- Навіщо вам та вівчарка? - весело повів далі юний Стаутдаун.

- Я маю на увазі моральну вівчарку,- відповіла Бекі і, сміючись, глянула на лорда Стайна.

- А це що за біс? - спитав його милість.

- Пес, що відганяв би від мене