Читати книгу - "У затiнку пальм, Микола Якович Олійник"

як у нас молоду збирали до вiнця. Я, звiсно, зовсiм не хочу образити чарiвну стать. Але так же гарно кладуть на того коника сiдло, так ретельно пiдганяють та припасовують, таку надiвають оброть, що мимоволi напрошується це порiвняння… Коняка стоїть покiрна, здається, з усiм згодна, навiть з утратою недавньої волi. Аж шкода її. Та воно так тiльки здається! Ось спритно скочив на коня вершник, ось зiрвано з очей шори, i… Отут уже вiд порiвняння вiдходжу, тут, звичайно, нiчого схожого нема. Кiнь зривається, мов оглашений; анi слiду вiд його недавньої покiрливостi, вiн гарцює, присiдає, стає дибки, крутить головою, крупом, б'є хвостом. Буває, пiд час такої церемонiї i гинуть, нинiшнi змагання, виявляється, й присвяченi пам'ятi наїзника, що торiк знеобачки попав пiд копита розлюченого дикуна… Приборкання триває недовго, кiлька хвилин. Жокей або втримується, i тодi йому влаштовують овацiю, або ж, побачивши, що йому непереливки, товаришi пiдхоплюють його пiд руки, а кiнь, здобувши волю, несамовито мчить до табуна. Смiх, вигуки… В такому разi краще, звiсно, виграти, перемогти, бо хоч серед наїзникiв поразка i вважається явищем нормальним, однак публiцi аби поглузувати…

Одного вечора в клубi Товариства культурних зв'язкiв з СРСР ми говорили про лiтературу. Радянську й латиноамериканську, аргентинську. Це не був диспут чи заздалегiдь спланований офiцiоз, — звичайна товариська бесiда. Поштовхом до розмови було чиєсь повiдомлення про поганий стан здоров'я Варели пiсля арешту. Намагалися додзвонитися до нього на квартиру — нiхто не вiдповiдав.

— Це триватиме з мiсяць, — кинув Хорхе, товариш Хорхе, секретар Товариства, давнiй друг Альфредо. — Кiлька тижнiв, поки вiдiйде.

— А що?..

— Не перший випадок, — попередив моє запитання Хорхе. I додав: — Вам, напевне, дивно, а для нас це звичайне. Коли знiмали фiльм "Течуть каламутнi води", Альфредо так само сидiв у в'язницi. Потiм ще…

— "Краще бути арештантом, нiж закрiпаченим вiльно", — процитував Олександр Лiщинський, водiй таксi й органiзатор україно-бiлорусько-латиського видання "Рiдного краю", газети прогресивної емiграцiї.

— Чиї це слова?

— Армандо Техада Гомеса, нашого поета i прозаїка.

— Армандо має зайти, — сказав Хорхе. — Вiн, як i Альфредо, активiст нашого Товариства.

Я сказав, що читав його вiршi в "Иностранной литературе", що це хорошi вiршi, перейнятi уболiванням за долю народу, в них багато лiризму, iронiї та гнiву, i саме цим вони близькi поезiї Шевченка, Маяковського, Блока….

— I ще, знаєте, — додав Хорхе, — є у вас на Українi чудовий поет… Пабло Тичина. Вони чимось схожi…

Свого часу товариш Хорхе побував у Радянському Союзi, на Українi, познайомився з рядом наших митцiв i тепер принагiдно згадував то Гончара, то Стельмаха, то ще когось, з ким довелося працювати на рiзних форумах борцiв за мир.

Говорили, звiсно, i про латино-американську лiтературу, її найвiдомiших представникiв, про те, що твори, наприклад, Маркеса чи Карпентьєра в нашiй країнi дуже популярнi.

— У вас прекрасний читач, — сказав Хорхе. — Я пересвiдчився. В книжкових магазинах, у бiблiотеках черги. Цього нема нiде, повiрте.

Коли зустрiчаються люди рiзних країн, континентiв, перше, що їх здружує, - культура. На допомогу приходять книги, спiваки, актори, спортсмени. Мистецтво єднає народи. В цьому його давня заслуга i давнє покликання.

Гомес того разу так i не прийшов.

— Я постараюсь виправитись, — смiючись, сказав вiн за кiлька днiв, коли з iнiцiативи Товариства ми вибралися на прогулянку по Рiо де Ла-Платi.

День видався сонячний, попередня поїздка по мiсту, ознайомлення з його мальовничими мiсцями, куточками, пам'ятками налаштовували на веселий лад, i ми спiвали традицiйну «Катюшу», що вийшла аж сюди, на крутi береги Атлантики, милувалися квiтуванням дачних садочкiв та палiсадникiв уздовж рiчки, її численними острiвцями (як у нас пiд Києвом на Днiпрi), гарненькими котеджиками на вiдвойованих у великої води крихiтних дiлянках землi… А Армандо смiявся, йому було на диво радiсно. Невтримний, рвiйний, з добрим голосом i ще кращим умiнням володiти ним, вiртуозний гiтарист, вiн запалював веселiстю, оптимiзмом… Чомусь подумалося, що добре було б зустрiтися з цим чоловiком десь у наших краях, серед наших людей, — скiльки б вiн мав там прихильникiв, шанувальникiв, друзiв!

Сказав йому про це. Армандо зразу ж вiдказав.

— Нi, спочатку до мене, на мою батькiвщину, в Мендосу. Там, до речi, багато українцiв. Вирощують пшеницю i виноград. I пiсень гарних спiвають. — Вiн говорив швидко, весь час зиркаючи на тлумача мовляв, чи встигає, чи все передає гостевi.

Островiв меншало. Ла-Плата розливалася неозоро, в туманнiй iмлi тонули її береги. На рейдi замаячили силуети вiйськових кораблiв Армандо враз примовк, довго дивився в той бiк, аж поки наш катер не розвернувся.

Мiсто Мар дель Плата. На двiстi тисяч мешканцiв — три а то й бiльше мiльйонiв курортникiв, казино на 39 тисяч мiсць; iндустрiя туризму; багатi вiлли…

Шпаркий вiтер з Атлантики студить розпашiле скалля, дихає спекою, запахами бананових островiв, далекої Африки, На проспектi Колон густо цвiтуть липи, трохи вище — гiгантськi сосни… I квiти — нагiдки, настурцiї… Я вже вкотре згадую їх, цi невибагливi квiточки, тому що вони нагадують менi дитинство, матiр, яка так шанувала їх i стiльки, бувало, насiвала, що од них аж рябiло на вгородi, при хатi. Не сподiвався зустрiти їх у такiй далечiнi й такiй кiлькостi та буйнiй красi.

Мiсто без театрiв — їх замiняють злачнi мiсця, казино, телебачення. Демонструється "Велика Вiтчизняна вiйна", дубльована по-iспанськи i з титрами. На диво, без купюр. У чи не єдиному кiнотеатрi йде наш фiльм "Москва сльозам не вiрить"… Взагалi тут засилля телефiльмiв пригодницьких — про боротьбу з iндiанцями, тобто за освоєння цих земель. На кожному кроцi смерть, вбивства, гвалтування… I героїзм завойовникiв. Вам можуть навiть показати (i не без гордостi) мiсця, де колись мешкали аборигени. Ось лагуна дель Лоспадрес (лагуна батькiв). Чимале озеро, лiсочки, поля. Колишнього нi слiду, жодної згадки. Ресторан, стоянка авто, рiзнi служби… Цивiлiзацiя довела свою перевагу.

Благословенна мить вертання додому! Голова аж пухне од вражень, розмов, згадок. Стiльки нових знайомих, друзiв, а ти ждеш не дiждешся хвилини, коли лiтак вiдiрветься од злiтної смуги i через моря-океани, гiрськi кряжi й пустелi понесе тебе на дужих сталевих крилах до отчого дому.