Читати книгу - "«І бачив я звірину...», Віктор Васильович Савченко"

17-го серпня 1918 року в Петербурзі соціаліст Канегиссер убив народного комісара Північної комуни, керівника Петербурзької Надзвичайної Комісії (ЧК) — Урицького.

На цей теракт, який, до речі, Канегиссер мотивував власною помстою за розстріл його друга — офіцера Перельцвейга, ЧК відреагувала вбивством 500 чоловік заручників, про що й повідомила в своєму «Еженедельнике ЧК» від 20 жовтня (№ 5). Як з’ясувалося пізніше, вбитих було 1300. Тільки в одному Кронштадті за одну ніч розстріляли 400 чоловік. На подвір’ї викопали три великі ями; людей, яких поставили над ними, розстріляли один за одним.

Заручників брали, не розбираючись: інститутського професора чи дитину ще — гімназиста, службовця чи студента. Просто хапали на вулиці, вдиралися в квартири…

На замах на Леніна у Москві 28 серпня 1918 року ЧК відреагувала новими масовими вбивствами. Тільки в скороченому списку розстріляних, що його надрукував «Еженедельник ЧК» № 6, було 90 осіб. Поміж них — міністри, офіцери, службовці кооперативних закладів, священики і т.і. Всього ж тоді розстріляли більше 300 невинних осіб.

Це був початок червоного терору. Скоро хвилі його від обох столиць розійшлися в найглухіші закутки імперії. Так, в екстреному бюлетелі ЧК по боротьбі з контрреволюцією в м. Моршанську писалося: «Проведено протизаразне щеплення, тобто червоний терор… Щеплення це зроблене по всій Росії, зокрема в Моршанську, де на вбивство Урицького та поранення Леніна відповіли розстрілами чотирьох чоловік.»

Подібні оголошення були випущені в Торжку, де заручниками стали інженери, купці, священики, праві соціал-революціонери — всього 20 чоловік; Іваново-Вознесенську — 184, Пермі — 50, Єсентуках — 32, Кисловодську — 33, П’ятигорську — 106. Ці, останні, не були розстріляні — їх порубали шаблями.

Машина нищення дедалі набирала обертів. Процес став автокаталітичним (самоприскорюючим). Каталізаторами були смерть, кров і страждання. Чим більше їх було тим сильнішою ставала «лютість».

Розстрілювали дітей у присутності батьків і батьків на очах у дітей. Надто лютував особливий відділ ВЧК, що перебував у віданні напівбожевільного Кедрова. Він доправляв з фронтів у Бутирку цілими пачками малолітніх «шпигунів» від 8 до 14 років і розстрілював їх на місці. Кедров доживе вік у психлікарні, як невиліковно хворий. У нього була крайня стадія хвороби; її помітили навіть просто хворі, які вершили розправу над людьми з іменем Леніна в серці.

Ось що таке «шкідливі та люті болячки обсіли людей, хто мав знамено звірини й вклонявся її образу», ось що таке «лютість велика».

3. Звідки бере початок ідея масового терору в Росії?

Граф Комаровський уперше висловив її в листі до Побєдоносцева і стосувалася вона партій. Ішлося про колективну (in corpore) відповідальність членів усієї партії за злочини, вчинені окремими її членами. Ідея була висловлена 5 березня 1881 року, а спрацювала в протилежному таборі року 1917-го. З різницею в тому, що звірина, прийшовши до влади, застосувала її проти всього народу. Заручниками-бо стали не лише буржуазія, офіцери, священики, інтелігенція, а також селяни й робітники. Як писалося в тамбовських «Известиях»: 5-го вересня спалено 5 сіл; 7-го вересня розстріляно більше 250 селян… В одному тільки кожуховському концентраційному таборі під Москвою утримувалося 313 тамбовських селян, поміж них діти від одного місяця до 16 років. Серед роздягнених, голодних заручників лютував сипний тиф.

У березні в Астрахані спалахнув робітничий страйк. Десятитисячний мітинг, на якому обговорювалося злиденне матеріальне становище, було оточено кулеметниками- матросами та гранатниками. Після відмови робітників розійтись був даний залп із гвинтівок, затим зататакали кулемети, спрямовані в щільну масу учасників мітингу, і з оглушливим тріском почали рватися ручні гранати.

Друга дія трагедії почалася 12-го березня. «Полонених» робітників розстрілювали в шести комендатурах. Надто виділявся своїми жахами пароплав «Гоголь». З нього та інших пароплавів і барж скидали у воду зв’язаними по кілька чоловік. Один з робітників, котрий залишився непоміченим десь у трюмі біля машини, оповів, що з цього пароплава було скинуто сто вісімдесят робітників.

Вже 15 березня не можна було знайти в Астрахані будинку, де б не оплакували когось із родичів.(С. Мільгунов).

«Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має!» (Гл.12). Короткий в історичному плані; для того ж, кого мучили і вбивали він був довгий-предовгий.

4. Червоний терор (офіційна назва), що в тій чи іншій формі не припинявся по суті аж до приходу до влади Горбачова, обійшовся людності більшовицької імперії в 62 мільйони чоловік, з яких знищено або загинуло в таборах більшість.

Символічно, що армія тоді була «червона», терор «червоний», державний колір «червоний», а імпульси (накази) про масові вбивства надходили від семи знову ж таки рудих голів (усі сім лідерів були рудоволосі). Навіть дружина Леніна — Крупська, як і його коханка Арманд, були руді. Та й стіни Кремля, звідки ті накази надходили, також муровано з рудої, ніби замішаної на крові, цегли. Але до цієї особливості звірини повернемось, коли спробуємо розкрити потаємний смисл символу «червоний».

Керівником червоного терору був Дзержинський. Чільний його натхненник Ленін на засіданні ЧК 14 січня 1918 року сказав: «Краще вбити сто безневинних аніж недогледіти бодай одного винного.» А ще він писав, що якщо для справи комунізму потрібно буде знищити дев’ять десятих усього народу, то більшовики не повинні над цим замислюватись ані на хвилину. Троцький — також чільний з натхненників терору — дав таке ідейне обгрунтування: «Ворог мусить бути знешкоджений; під час війни це значить знищений.» «Пострах є могутнім засобом політики і треба бути лицемірним ханжею аби цього не розуміти.»

Тоді, справді, не лицемірили. Лицемірство почалося з боротьбою за владу між головами звірини. Не зайве нагадати, що поміж семи голів тільки Ленін був напівросіянином, та й то вийшов з лона антихристки. Решта — інородці.

«Бережіться кривовірців і всіх їхніх словес, бо й наша земля наповниться ними.» Ці слова заповіту святого Феодосія князеві Ізяславу та українцям, сказані на початку другого тисячоліття, не почули царі російські. А якби й почули,