Читати книгу - "Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер"

— Ну добре, добре, вже встаю, — сказав Мур.

Лізі повернулася, понюхала землю й потюпала собі геть. Вона ступала важко й тільки торкала писком траву — видно, їй уже не лізло.

Мур скинув ковдру. Сонце вже зійшло, і його кривава червінь оберталася на лискуче золото. Старий потягся затерплим тілом і роззирнувся по долині. Позад нього зяяла глибока ущелина, яку він подумки назвав учора Пекельною пащею. Обабіч здіймалися в небо гори. До тридцяти метрів сягав ще шар землі, і туди можна було видряпатись, але далі вже починалися сірі, аж чорні, майже прямовисні скелі. Самосил, ліщинові кущі, трясучка та карликові сосни вчепилися в піщаний грунт і вкривали дно аж до протилежного входу в долину.

На однім узбіччі, ліворуч від Мура, природа дозволила собі особливий жарт. Там, десь метрів за двадцять від підніжжя, випинався величезний, як хата, прискалок, що мав форму людського носа. За тисячі років дощі та вітри виглянсували його, і він блищав тепер на сонці, як старе срібло. Під носом, трішки навскіс, зяяв рот — чорний, глибокий отвір.

Мур осміхнувся: йому здалося, що криворота кам’яна пика дивиться на нього. Він підійшов до потоку. Неглибокий, метрів чотири завширшки, він раптово виривався з тієї стіни, де стирчав ніс. Потік гнівно шумував і клекотів, поспішаючи на другий бік долини. Там він так само раптово зникав під землю крізь шпару в скелях, якраз таку завбільшки, щоб увібрати шумливу, іскристу воду, що, вируючи, надбігала до неї по гладенькому камінні. Мур дослухався до того шуму, і йому здавалося, начебто потік люто сичав, нарікаючи, що його в цьому місці вихоплено на денне світло. І поспішав знову запастися в темряву.

Мур почав рубати лозу на дрова. Навколо ще подекуди яскрів жовтим цвітом високий гірський осот. Старий зрадів тим квіткам і все обминав їх, щоб не потоптати. Білий луговий верес теж іще не зовсім відцвів. Мурові очі за довгі місяці в горах зголодніли за яскравими барвами та зеленню.

Розпаливши вогнище між трьома каменями й поставивши на нього невеличкий казанок, Мур роздягнувся й пішов купатися. Вода була холодна, як крига, і голками впиналася в шкіру. Він натер м’язисте тіло піском. Груди й стегна йому почервоніли, як буряк. Холодна купіль тішила старого. Раптом він спантеличено витріщився на пісок у руках. Тоді звів очі на берег і на мить завмер. Нарешті повільно опустився навколішки й перемив пісок на долонях. Навіть після такого простого перемивання на долоні лишилося кілька жовтих зерен.

Він поклав їх на плаский камінь, побіг по капелюха і, забрівши по коліна в потік, став набирати ним воду й споліскуватися. Ще не висохнувши як слід, старий хутенько вбрався і відв’язав од вантажу ночовки та лопату. Він не зробив жодного зайвого руху, все в нього виходило швидко і вправно.

Семюел Мур стояв у потоці й промивав золото. Зерна вже не вміщалися на камені, і старий кинувся по шкіряний ворочок. Він забув про все на світі. Минали години, сонце піднімалося вже на полудень. Коли ворочок був повний, Мур, стогнучи, випростав наболілу спину. За п’ять годин він здобув тут більше, ніж за останні два роки!

Старий озирнувся навколо. Долина лежала перед ним тиха й спокійна. Вітерець ані повівав. Тільки подеколи з сусіднього куща ліщини нечутно спадав поруділий листок. Мур був тут сам-самісінький. Ну, звичайно, — він завжди мандрував одинцем. Лізі лежала в затінку й дрімала. Вона вже напевне подумала, що матиме кілька днів спочинку, скоро її господар відв’язав ночовки й лопату.

Скинувши оком па чорне, вигасле багаття й на казанок, Мур відчув, що голодніш. Адже він нині ще нічого не їв. Він швидко наклав знову дров і сягнув по кресало й трут. Але так і не розпалив вогнища. Зненацька він відклав усе й побіг назад до потоку. Щодесять метрів він брав на пробу пісок з води й промивав його. Потім збільшив відстань і перебрів потік, та всюди знаходив золото.

Сонце вже схилялось надвечір, коли старий вернувся до багаття. Сорочка прилипла йому до тіла, розпатлана борода була мокра. Отак поталанило на старість! Але хіба він такий старий? Йому ж тільки шістдесят років, і він ще дужий, як віл. І ось тепер знайшов цілий маєток. У берегах потоку напевне стільки золота, що він його цього року не зможе все видобути. А на той рік? Сам? Не гаразд добувати золото самому, воно так спароване з небезпекою, як ніж із колодочкою.

Мур збентежено засміявсь, обтрусився і вирішив нарешті таки попоїсти. У баклазі лишилося трохи кави, в ямці, накритій пласким каменем, лежав ще шматок кролячого м’яса. Вогонь швидко розгорівся, але дров не стало. Мур подався до кущів знову нарубати хмизу. Лізі, що лежала поблизу, вражено дивилася на нього. Він сьогодні від самого ранку ще ні разу не розмовляв з нею. Це була якась дивина. В Муровій голові снували думки, випереджаючи одна одну.

Раптом старий перестав рубати і втупився в землю. Потім кинув сокирку, нахилився і аж очі витріщив. У руці він тримав самородок завбільшки як груша. Мур довго тер його об штани: ні, таки щире золото! Він почав рахувати, і цифри затанцювали в його голові. Він кинувся вперед, упав на землю, мацаючи навколо. І знайшов ще три самородки, кожен як вишня завбільшки.

Коли Мур вернувся до багаття, коліна йому підгиналися. Отепер уже треба таки попоїсти! Він усе робив чисто машинально: повечеряв, тоді закурив. Сонце поспішало до обрію, і з долини його вже не видно було. Поволі залягали тіні. Семюел Мур сидів і задумливо курив люльку за люлькою. Нараз він злякано схопивсь і оглянувся, аж рота роззявивши з дива. По спині йому пішов мороз. Такого Семюел Мур ще зроду не відчував! Йому сперло дух — тепер він знав, де опинився: він знайшов легендарну Долину Гнівного потоку! Так! Знайшов він, Семюел Мур!

Усе збігалося. Ніс, під ним рот, потік і золото — сила-силенна золота. Як він ще вранці не здогадався!