Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

Австрії, проти російської імперії, як найбільшого ворога України.[16] Резолюція ця винесена в атмосфері досить сильної воєнної паніки – на жаль, була надто однобока, бо не висловлювала ніякого українського національно-державного застереження. Не підкресливши самостійницьких аспірацій України, вона відповідала загально пануючим тоді серед українського громадянства австрофільським настроям.

Зате більше заінтересування значенням української проблеми на міжнародному форумі на випадок світової війни ми бачимо між студентством в його організації «Академічна Громада», де того самого дня виголосив відчит відомий письменник Василь Пачовський, на тему: «Українська справа під теперішню хвилю». Цей відчит був прийнятий із великим одушевленням та викликав дуже оживлену дискусію. З огляду на свою актуальність та державницьке наставлення він був поширений з поминенням цензури у циклостилевому виданні по всій Галичині, та був зразковою промовою для багатьох зборів і віч. Він сильно спопуляризував між масами справу військових організацій та зактуалізував питання української державности.[17]

В тій же організації виголосили впродовж тої ж осени і зими цілий ряд доповідей визначні публіцисти й науковці, які основно розбирали українську проблему у міжнародному аспекті.

Після загальних зборів Українського Студентського Союзу дня 15 грудня 1912 р. відбулась довірочна нарада студентів університету в льокалі товариства техніків «Основа», де обговорювано потребу військового виховання і вишколу молоді та освідомлення публічної опінії в цій справі.

Із пресового ідеологічного фронту в тому часі треба тільки пригадати статтю студента Карла Коберського в «Громадськім Голосі» ч. 2 з січня 1913 року, в якій він основно скритикував і блискуче виказав помилковість резолюцій про «культурні цін ності» із студентських зборів з дня 15. ХІІ. 1912 року та вияснив безумовну потребу активної, визвольно-державницької пропаганди і організації збройної боротьби серед широких народних мас, як єдиного шляху до осягнення наших національних ідеалів. Ця стаття була тоді дуже популярна і була реферована в Секціях Українського Студентського Союзу в цілому краю та в значній мірі причинилась до розбудови ідеологічних основ українського стрілецького руху.

Також Український Січовий Союз, що був керуючим центром січового руху, прийшов до переконання, що якраз надійшла хвиля, в якій належить доповнити січові товариства чисто мілітарною організацією. У своєму органі «Січові Вісті» ч. 1 з січня 1913 року оголосила старшина Союзу гарячу відозву до всіх «Січей», щоб готовилися до розправи з Московщиною, до боротьби за визволення наддніпрянських братів.[18]

Не зважаючи на це, ще довго на весні 1913 року йшли гарячі дискусії серед львівського студентства на тему доцільности українських військових організацій. Не легко приходилось ламати інертну думку. Ще дня 3. ІV. 1913 року відбулись у Львові великі збори скликані Українським Студентським Союзом, на яких переважали голоси, що визнали «мілітарно-революційну організацію поміж нашим народом за передчасну, а навіть шкідливу».[19] До них належали також голоси людей, що кілька років пізніше зайняли передове становище у формації київських СС.

На цих, та на всіх інших зборах, що відбувалися в тому часі у Львові, виступав зі словом витривалий та непохитний ідеаліст, що з великим уже гуртом товаришів боровсь за слушність свого переконання, за свою революційну ідею, в яку він глибоко вірив. Був це Іван Чмола, згаданий уже провідник першого українського військового гуртка. Виступаючи на згаданих зборах, він палко заступав самостійницько-стрілецьку ідеологію. Тодішня преса тільки в коротких словах нотує його виступ, подаючи, що І.Чмола говорив про «потребу підготовки національної самооборони шляхом закладання стрілецьких дружин та ширення самостійнщьких кличів поміж народом, щоб у той спосіб надати ідеалові Самостійної України реальний зміст і бути приготованими на всякий випадок евентуальних міжнародних конфліктів».[20]

Цей коротенький зміст виступу І.Чмоли ясно схоплює провідну ідею тодішніх піонерів українського стрілецького руху.

Неможливо тут вичерпно представити цей новий бойовий, самостійницький рух, що з кожним днем поширювався не тільки у Львові, але у всіх повітах Галичини, здобуваючи для себе силою своєї ідеї та безупинною працею щораз то більші симпатії українського громадянства.

Українське жіноцтво напередодні вїйни

Зокрема українське жіноцтво виявило себе рішучим прихильником державницької ідеї та активним співтворцем українських військових організацій. Великі жіночі збори у Львові, що відбулись дня 14 грудня 1912 року, виказали повне зрозуміння політичної ситуації та після виголошених рефератів високозаслуженої і загально поважаної тодішньої провідниці українського жіноцтва в Галичині – Константини Малицької, на тему «Політичне положення під теперішню хвилю» та Олени Степанівни, майбутньої страшини УСС, на тему «Завдання жінки на випадок війни» – винесли дуже принципіяльні та глибоко продумані політичні і організаційні резолюції. У 2-ій точці цих резолюцій постановлено:

«Довірочні збори взивають загал жіноцтва в краю, щоб скрізь, куди сягають його впливи, ширило політичну свідомість у дусі резолюцій, ухвалених З'їздом українських нотаблів з 7. ХІІ., себто щоб звертало симпатії загалу мас на случай оружного конфлікту з Росією в сторону Австрії, як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством».[21]

Кінцева думка цієї резолюції є виразним висловом української незалежницької ідеї. Вона розв'язувала понад всякий сумнів ці суперечності української політичної думки того часу, що хиталась між австрофільським льоялізмом і самостійною українською національною ідеєю. В майбутнім виступі УСС проти Росії по стороні Австрії, зміст та ідея згаданої точки резолюцій зовсім влучно мотивували нашу політичну орієнтацію. А саме: Українці стають у майбутній війні по стороні Австрії не як її формальні горожани, лиш як добровільні союзники у своїм, добре зрозумілім інтересі, і то не по всі часи та за всяку ціну, а тільки з виразним застереженням: «як довго інтереси Австрії є згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством». Отже тільки власний інтерес та національна честь – повинні