Читати книгу - "Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук"

Ще раз злякано озирнувся, але не побачив навколо ані людей, ані хат – власне, вони спершу ніби й були, але помалу почали обпливатися та й зникати. Дув у обличчя гарячий вітер, а сонце над головою похитувалося й коливалося, ніби запущений дітьми паперовий змій, або ж човен у бурю. І стелився перед ним порожній, заставлений брилами синього, як і його очі, повітря, шлях, який вився в далину, знову-таки, ніби змій, але не летючий, а повзучий, і який вряди-годи вигинався, здригався і корчився од судоми. І дяк змушений був рушити по тому шляху, вглиблюючись у простір, як у глибоку воду, і над головою прокричав щось незрозуміло чорний птах, якого мотало вітром, а чи запущений дітьми змій-сонце. Тоді дяк Григорій Комарницький знову спинився і спробував перевести дух та заспокоїтися. А щоб це швидше сталося, витягнув люльку, набив тютюном і тремтливими руками викресав вогню. І не без задоволення випустив із себе дим, але не через рота й носа, а таки через вуха й очі.

Дяк Григорій Комарницький, саме той, який написав славутню пісню про комара, котрого здув із дуба порив шурі-бурі, і який перед тим нещасливо оженився на мусі, пішов, як-то кажуть у казках, туди – не знати куди, бо й справді не відав, куди в цьому світі подітися, адже не раз і не двічі обпікся об того ж полуменя, бо ще коли дякував у попередніх, пташиних, як називав, селах, то і звідти змушений був так само тікати. Хоча не був аж такий любасний, усе якось приноровлювалося йому, що нещастя його витікали таки з жіночої кринички, і то, може, тому, як повідають люди, що «муха летить не на воду, а на мед», адже й та муха, котра вирішила стати жінкою для нещасного комара з його пісні, також до того комара чомусь прилипла та й заміж за нього пішла. Оце й була та єдина думонька, квола й недорозвинена, що стриміла дерев'яним цвяшком у його голові, і не міг того цвяшка ані витягти, ані розчинити мозковими соками. Бо, коли казати правду (собі ж може сказати правду), все воно якось одноманітно виходило: і в селі Одудячому, і в Синичому, і в Сорочому, і у Воронячому, хоч, може, в деталях ті історії й різнилися, але тепер, коли чимдуж віддалявся від Троянова, дяку Григорію здавалося, що все це історія одна, як казка з продовженням; щоправда, досі йому щастило, хоч і не завжди, бо раз довелося закуштувати й буків, а раз істика від розлюченої жінки… Ні, він не має ні сили, ні бажання всі оті дивні історії, що з ним трапилися, переглядати, тим більше, що, йдучи порожньою пилявою дорогою і насмоктавшись до одуру тютюнового диму, йому все почало здаватися, що голова його – казанок, у якім вариться ота єдина рибка – квола думонька його, а ще відчув недовідомий страх, що почав дивно непокоїти, бо все йому марилося: від тих семи чорних дядьків таки не збавився, що вони з бучками у руках-жабах нечутно ступають за ним, розсипавшись по довколишньому полі. Отож не витримав і озирнувся, тим більше, що знову відчув у п'ятах свербіж. Але довкола не було й душі, а тільки зелені хліба, і небо блакитне над ними, і хмари білі, що пливли тим морем спокійні, ошатні й осяяні. А ще стирчав там жовтий корж сонця, а ще малі острівці дерев, але йому, розтривоженому, здалося, що в кожному острівці засіли на нього оті чорні дядьки, дивні охоронці загадкової жіночої породи, з якою хоч і приємно, але не завжди безпечно мати діло. Через те кілька разів навіть клявся, навіть обітниці давав перед святим образом, але щоразу якось виходило, що дотриматися не міг, і не тому, що був такий слабкосилий духом, а тому, що вони самі, оті кляті дівки та жіночки, засиляли на нього мережі, хоча, здавалося, й чого? Не був він знатний ані тілом, ані статком, ані красою обличчя, та ще й остерігався щоразу заходити в зальоти – був-бо переконаний, що коли в тих тонкопорядних мереживах застрягне, то пропаде зовсім так само, як герой його пісні, адже завжди, коли торкався пучкою ніжного плетива тих тонкопрядних мереж, обов'язково зривалася шуря-буря і нещадно здувала його із чергового дуба, на якому тимчасово замешкував.

Отож і тепер, ідучи туди – не знати куди, Григорій Комарницький ще раз рішуче заприсягся ніде й ніколи не мати діла із жіночим поріддям, бо хоча досі ноги й руки його залишалися цілі, а йому все вдавалося із мереж вислизнути, але не був такий самооблудний, щоб не розуміти – це до часу. І дяк знову озирнувся, як пес по шкоді, але цього разу не для того, щоб перевірити, чи не женуться за ним чорні дядьки (його схильний до творчого мислення розум уже зробив тих дядьків образом семи днів тижня, отже, чорні дядьки – це минуле його життя з пригодами), а тому, що відчув у душі світову скорботу. І йому привиділося, що весь простір і справді заставлений тенетами-мережами, які висіли над полем, огортали малі гайки й окремі дерева, звисали з білих лискучих хмар, а павуком тих мереж, здається, й було нестерпно яскраве сонце посеред неба, і, може, було воно великим жартівником, бо вишукувало на земному лиці отих комарів, комах земних і мух, щоб хапати їх і тішитися з їхніх конвульсій. Часом жертву випускало, як кіт випускає мишу, щоб погратися, а часом ні, і то химерна дочасна випадковість, що він, Григорій Комарницький, ще й досі на волі.

Відчувши таке доволі фігурно уладнане одкровення, дяк злякався, бо впізнав дорогу, якою йшов: вела вона на село Сороче. Зупинився на середохресті й ніби уздрів каменя, як це траплялося з героями стародавніх епічних сказань, а може, намалював уявою того каменя. І прочитав викарбувані на ньому слова: «Підеш прямо – голову загубиш, підеш ліворуч – потрапиш у рів із гаддям, підеш праворуч – утопишся у воді». А все тому, кволо подумалося дякові, що попереду, знав уже твердо, було село Сороче, а ліворуч – село Синиче, а праворуч – село Одудяче, а навкосину – туди, далі, – село Воронин, а ззаду – отой клятий