Читати книгу - "Вийди і візьми"

Жак заперечливо мотає головою.

— А де ж? — співрозмовник удає здивування.

— Немає, — вичавлює Жак.

— Стривайте, — інспектор похмурніє. — Хіба ви не на рибалку зібралися?

— Я…

— Що?

— Я не теє, — белькоче Жак. — Ви мене не так зрозуміли.

— Я ж Вас запитував.

— Я їду по сина, — каже Жак, перевівши подих.

— По сина? Чому ж син о такій порі ще не вдома?

— По сина, який вирушив на рибалку і ще не вернувся, — докінчує Жак.

— Овва!

Жак розповідає інспекторові, як вони з малюком купували вудку і як малюк відпросився в Матильди на риболовлю.

— Матильда — моя жінка.

— Без двох хвилин північ, — констатує інспектор, дивлячись на годинник із підсвіткою.

— Пізно, — підхоплює Жак.

— З Вашого дозволу, я таки огляну.

— Щось трапилося?

— Трапилося, — каже інспектор, обмацуючи бампер, потім раптом не стримується. — Якась сука збила людину і втекла.

Жак здригнувся. Дооглядавши автомобіль, інспектор уже вкотре підводить погляд, в якому цього разу до пронизливості домішується нотка, подібна до співчуття.

— Пішохід? — у голосі Жака звучить остання надія.

— Ні, велосипедист. А Ваш?

Жак відчуває, як починають мерзнути ступні, хоча надворі не холодно, лише по-вересневому свіжо.

— Ходімте.

Обминувши балахон і криміналіста в цивільному, Жак з інспектором зупиняються біля велосипеда. Жаків погляд прикипає до понівеченої рами.

— Бідоласі було далеко за тридцять, — мовби змилосердившись, кидає інспектор.

Жака запопадає божевільна радість, а вслід за нею пекучий сором, тут, за крок від мерця, що годину чи дві тому був живою людиною — і раптом усе обірвалося, мов струна. Жакові теж далеко за тридцять — якщо точніше, навіть добряче за сорок.

— Об’їжджайте легенько над краєм, і сина самого о такій собачій порі більше не відпускайте.

Кашляє стартер — раз, удруге, втретє, щойно з четвертого разу мотор заводиться. Жак обминає простерте на асфальті безживне тіло під накриттям і міцніше стискає кермо, лише поволі очунюючи, наче з жахливого сну. Думки в його голові перепліскуються, змиваючи одна одну, доки холодну порожнечу заливає батьківське почуття.

Матильда, яку не покидало відчуття чогось приємного, дивним чином пов’язаного з її чоловіком, болісно силкувалася пригадати, про що думала перед тим, як задрімала, доки врешті її погляд вперся у світлину на підлозі, звідки до неї усміхалися вона сама, чоловік і син. Вдаривши, як грім серед ясного неба, синова короткозорість збурила у Матильді суміш розпачу, образи і гніву. Тоді як розпач намагався розчавити, накочуючись потворною хвилею, а образа не мала певного адресата, стосуючись одночасно всіх і нікого, гнів був спрямований на окуліста їхньої поліклініки. В її вухах досі відлунює вирок. «Можливо, у Вашій родині хтось був короткозорим…» — «Жак», — вихоплюється, як тоді, в кабінеті, Матильді і, як тоді, вона виразно чує, як кахикає лікар: «Перепрошую?». «Мій чоловік», — каже Матильда, зашарівшись, і хоча в Жака далекозорість, для неї це не має ніякого значення.

Ніщо не турбувало Матильду так, як оце. «Нічого особливого», — запевнювали її. Як просто! «Та за яким правом?» — «Природним». — «Але ж!» — «Якби я Вам сказав, що це звичайне, принаймні поширене явище, Ви зі мною все одно не погодилися б». Почуваючись скривдженою, Матильда не сприймала втішань, тим паче від людини, яка й огріла її обухом.

«Ти постарайся, — вмовляла, навіявши собі, що це проблема не зору, а абетки, якою розпочався його перший шкільний рік. — Ти ж їх знаєш. Дивись уважно, читай і нічого не бійся». — «Я читав». — «Називай ту, яку показує лікар». — «Я називав». — «Чому ж тоді лікар не задоволений?» — «Бо я їх не бачу». — «Жодної'?» — «Жодної». — «Якби ти дивився уважніше, то побачив би, адже в перших чотирьох рядках бачив». — «Я намагався, але вони розпливаються». Матильда змусила Жака виготовити таблицю — достоту таку, як у лікарському кабінеті, з двома великими літерами вгорі, що зменшувалися і множилися донизу. Не довіряючи нікому, поклала з’ясувати, скільки бачить її син, самотужки.

Потаємне змагання матері з фахівцем спонукало Матильду посадити хлопця на стілець перед прикріпленим на дверях ватманом і, водячи лінійкою, домагатися називання літер. «Ти бачиш вісім рядків!» — тріумфувала Матильда, яка сама бачила всі дванадцять, зокрема, й ті два, що розташовувалися під лінією. «Ви посадіть його ще ближче, тоді він побачить і двадцять», — прийшовши звістити свою материнську перемогу, Матильда стала свідком, як цю ж перемогу в неї було видерто з рук.

Наступний візит відбувся в усвідомленні дочасно програної битви за стовідсотковий зір. «Йому, будь ласка, найкращі», — мовила благальним, наполегливим тоном. «Шановна, ми ж не на базарі, — ескулап, через чий кабінет щодня проходили десятки дітей, поміж яких траплялися й серйозні випадки, помалу вважав Матильду навіженою, а перспектива неодноразового спілкування з нею в майбутньому вихоплювала з його грудей скрушне зітхання. — Я лише встановлюю діоптрію. Оправу виберете самі». На цих словах він із лагідною безцеремонністю випровадив її з кабінету, під яким чекала юрба зизооких і короткозорих пацієнтів.

Всі оправи, хоч як прикладала, спотворювали личко, наче їх за одним шаблоном виробляли для механічних істот майбутнього. Матильда була впевнена, що їх виготовляли люди, які або не мали своїх або взагалі не любили дітей. Оббивши пороги нечисленних оптик мовби для того, аби переконатися, що в кожній на неї чекав, мов deja vu, той самий вибір, Матильда врешті зупинилася на одній, яка спотворювала її сина менше, ніж інші.

На завершення першого року Матильда купила найпишніший букет, за яким не видно було синової ганьби. Якби її воля, вона увесь світ оправила би