Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

ультимативного характеру. Вимоги були такі: відновити приватну власність на землю та виплати селянами вартості отриманих у результаті перерозподілу земельних наділів; розпустити земельні комітети; запровадити на території України дію німецьких та австрійських військових законів, скасувати всі обмеження свободи на торгівлю, передовсім харчовими продуктами та сировиною для індустрії, експортні обмеження; запровадити спільний митний контроль; відмовитися від створення українських регулярних військових частин; усунути з державних установ усі «неблагонадійні» елементи» та ін. Розуміючи, що мати справу з діячами УНР – справа дурна, заходилися обговорювати кандидатури нового керівника держави. Якщо вірити В. Солдатенку, німецьке військове командування розглядало кандидатури Івана Луценка, Миколи Міхновського, Івана Полтавця-Остряниці, того ж таки Скоропадського, Євгена Чикаленка. Союз земельних власників, у свою чергу, лобіював кандидатуру Бориса Ханенка[34]. З очевидних міркувань зупинилися на генеральській кандидатурі…

Увечері 24 квітня в будинку Бродського на Єкатерининській вулиці, де розмістилося командування німецьких збройних сил в Україні, генерал Ґренер представив Скоропадському проект угоди між ними.[35]

Парад українських частин у Києві.

Хто такий Вільгельм Ґренер?

Ґренер Вільгельм – німецький воєначальник, генерал-лейтенант. Народився 1867 р. в сім'ї полкового скарбника. З 1912 р. – начальник відділу залізниць Великого генерального штабу. З серпня 1914 р. – начальник польового управління залізниць Верховного головнокомандування, керував перевезенням німецьких військ на Східний фронт. 1916 р. – керівник служби постачання Збройних сил. З листопада 1916 р. – заступник прусського військового міністра та начальник військового управління («кріґсамт»). У 1917 р. – командир XXV дивізії, з серпня – начальник штабу групи армій «Україна». З вересня 1918 р. – 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу. В 1920—1923 pp. – міністр транспорту, в 1928—1932 pp. – військовий міністр, у 1931—1932 pp. – одночасно міністр внутрішніх справ. Помер у 1939 р.[36]

Ніде правди діти: «на Україну дивився Ґренер (як і всі взагалі німецькі представники в Україні) не з погляду якихось широких і далекосяжних політичних планів і комбінацій, а просто як на тимчасовий епізод, що має виключно стратегічне значення. До українців і українських політичних діячів ставився Ґренер з ледве прихованим презирством». Та й взагалі «це була військова комбінація, вигідна німцям для даного моменту»[37],– зауважив сучасник.

Вільгельм Ґренер.

Німецько-австрійська окупація: pro et contra

Оцінка австро-німецької окупації УНР/УД, так само як оцінка будь-якого аспекту діяльності обох державних утворень, по сьогодні жорстко детермінована політичними поглядами дослідників, об'єктивної картини – якщо така взагалі можлива – наразі не існує. Причина – тодішні німецькі документи загинули під час Другої світової. Отже, кожен воліє писати, що кому заманеться. Наведемо для прикладу дві полярні точки зору, які належать людям, в об'єктивності та особистій порядності яких сумніву немає.

A. Марголін: «Справедливість вимагає визнати, що протягом усієї німецької окупації України в містах та містечках спостерігався зразковий порядок, життя та майно знаходилися в повній безпеці».[38]

B. Вернадський (квітень 1918 p.): «Німці все йдуть і йдуть. Вони йдуть – їх замінюють інші. І серед українців усе сильніше йде сумнів. А в народі глухе незадоволення. Німці нерідко грубі – очевидно, і в їхньому середовищі роздратування: їх запросили, а тим часом вони як би серед ворогів. У селах, через які вони проходять, вони практично грабують, подекуди гвалтують жінок».[39]

Німці на Хрещатику (перевірка документів). 1918 р.

Сучасні дослідники, натомість, за відсутності автентичних та верифікованих даних, вимушені заповнювати вакуум нехай і справедливими, але умоглядними судженнями. Так, наприклад, один з них констатує: Україна була єдиною з новоутворених на теренах колишньої Російської імперії держав, яка підписала мирну угоду з Центральними державами. Підписавши Брестську угоду, вона тим самим визнала себе «воюючою і переможеною країною» з усіма наслідками, які з цього випливали. Друга теза така: виконуючи умови Брестської угоди, Скоропадський «рятував Україну від приєднання до Німеччини»[40], хоча таких планів у Берліні ніколи не існувало й існувати не могло. Інший шанований у професійних колах дослідник слушно говорить про те, що окупація для Української Держави крім негативних мала і позитивні наслідки, оскільки окупаційні війська були підпорою встановленого в Україні державного ладу, певною перешкодою здійсненню планів більшовиків щодо України і в цьому розумінні виконували роль стабілізуючого чинника. «Для РСФРР, її уряду німецько-австрійська окупація України була стримуючим фактором у проведенні російської політики щодо України, що в рамках здійснення політичної програми більшовиків зумовлював необхідність пошуку нових напрямів і форм її реалізації».[41]

Німецький військовий оркестр біля будинку міської думи у Києві.

Німецько-австрійська окупація: погляд з Берліна

Натомість австрійські дослідники вказують: «…у середовищі