Читати книгу - "Віртуалка"

як ми гуляли залитою зимовим дощем Венецією. Я – у типових італійських зелених гумаках, він – у чорному калапі, вода сягала кісточок, подекуди була й ще глибшою; ресторани стояли зачиненими, із їхніх вікон стирчали хоботи машин, що висмоктували темно-буру венеціанську рідину, а він уже тоді, о mein Gott, мене не кохав. Але я вперто пропускала його почуття крізь себе, гадаючи, що вони не можуть відрізнятися від моїх. Ми їли зупу із мідій, я розкривала руками чорні мушлі, виїдаючи звідти мертві організми, перехилялася до нього, простягуючи йому свою ложку із їжею, і саме там, у місті довгастих гондол та коротких закоханих ночей, мене вперше вдарило болючим струмом – він відсахувався, ніби гидився моєї слини на тій ложці. Він уже не кохав.

Коли він, покинувши мене, уперше насмілився натякнути про нелюбов, я плакала у слухавку і просила його не покидати мене, бо я ж мрію про двох донечок, мрію саме про те, що виплекав у своїх фантазіях він. Насправді ж я просто висотала його мрії для себе, гадаючи, що, відмовляючись від своїх казок, стану ближчою до нього.

Він же роздратовано відповів, що так ніколи й не дійшов до стану мене покохати. Scheiße (з німецької – лайно), думала я, два роки спільного життя – і ще не дійшов. І тоді я вперше вимовила наш дворічний самообман уголос:

– Нічого страшного, ти не мусиш мене кохати.

– Я нє хачу так, – боронився він.

– Навіщо ж ти тоді трахав мене? – брутальність рятувала мене від істерики.

– Для етава многа ума нє нада, – відповідав мені його цинізм, котрий також захищав його від людей.

А потім він одним ударом відрубав себе всього від мене:

– Діана, падигривая тєбє, я праіграл.

Гм… Він пішов із мого життя так само несподівано, як несподівано увірвався до нього. Але тепер пішов, не залишивши по собі навіть пісні. Бо після Лаури Паусіні я боялася наближатися до програвача. Мені здавалося, що вона ось-ось знову ранить мене безпорадністю Дженні.

А перед тим на мої стривожені дзвінки, що десятки разів роздирали спокій наших спільних знайомих, ті подивовано, адже про людське око ми були чудовою парою, відповідали, що не знають, де він.

І тільки кавказький німець Дімич, в’язничний психолог, пожалівши мене, хоч і не міг бачити – заплакану до непізнаваності, скрючену калачиком на спільному з Іґарюшею ліжку, яке вже навіть не тримало в собі запаху його теплого та м’якого тіла, поінформував:

– Іґарь смєніл страну.

Він так і сказав. Ніби малося на увазі, що він поміняв авто.

– Он сєйчас в Зюйдтіролє, – посвятив мене Дімич у таємницю, яка мені не належала. – Єму другая фірма дала павишеніє…

Мені допоміг Інтернет. Не важко було знайти фірму в Південному Тіролі, яка могла б передурити спеціаліста типу Ігоря Литкіна до себе на роботу. Мені поталанило з першого ж разу. Якщо вже розцінювати нашу з ним розмову як талан. Дивно, але він не те, що не сподівався мене почути, навіть не думав, що я можу його знайти, аби з’ясувати стосунки. Невже він сподівався, що я поведуся так, як би повівся він? Що я просто ображено закрию сторінку і, наковтавшись антидепресантів, задубіла до відчуттів, крокуватиму в майбутнє, проклинаючи людську та життєву несправедливість?

– Вєдмєдь, ти ж пішов від мене… – ніби й не запитання, а констатація факту. Що ж, адже це я вже й сама помітила. – Чому ти не відповідаєш на мої емейли?

– Ді-а-на! Я-нє-хачу-пісать-тєбє-пісьма, – без привітання, мовби відбиваючись від надокучливої мухи, із нотками агресії, ніби я вже дістала його дзвінками: своїм існуванням. – Я нє буду пісать тєбє.

Gott. Той злющий голос. А вмів же бути колись теплим, із нотками ніжності! Ніби й не він перекинув місток між нами у підземному переході, коли я стояла вся націлена в безмежжя співця, і тільки голос позаду мене, голос незнайомого чоловіка, котрий витягує мене з безкінечності та мого неба, аби подарувати політ іншого ґатунку – лет удвох. І я повірила йому, що він – це і є моя земля. Бо інакше просто не буває у вісімнадцять.

І ось він мовчить у слухавку, бо, мабуть, також знає, що його голос зараз не просто опускає на землю, а закидає нею. Закидає наглухо, мов бетонням, минуле, що перетворилося на камінь, ось що мовчить між нами, ось що трощить зараз телефонні дроти. А колись же він пропонував мені Відень. Як шанс жити краще. І його голос нещадно розтинає мої вуха ЙОГО правдою:

– Діана, нє звані мнє сюда. Я уже пєрєпрагра-міравался. І мєнять нічево нє буду.

– Що ж це, йоб твою мать, – зірвалася я, бо чекала на зовсім іншу розмову, потай сподіваючись, що, почувши мій голос, він отямиться, – що це значить? А я? Що ж буде тепер зі мною? Ти не подумав, що, можливо, я ще не в стані «пєрєпраграміраваться»?!

– Ти єщо очень маладая, Діана, чтоби понять жизнь ілі мєня. Паетаму аб’яснєній нє будєт.

Того вечора я вперше у житті пила горілку. Мене брала за серце журба, котра сповзала зі стін колись нашої спільної квартири. Вона була гірка, як і його, Вєдмєдєве життя. Чи оце дворічне, проведене зі мною, чи взагалі те, що почалося тридцять років тому у сибірській однокімнатній квартирі на чотирьох.

* * *

Мені мало виповнитися двадцять, і я саме вдало інкапсулювалася від батьківського човна. І так була уже, в порівнянні з іншими моїми однокашниками, – пізньою пташкою. То тільки я, налякана пост-емігрантським страхом, ніяк не могла розв’язати тісних родинних пут, котрі рятували нас усіх, а у першу чергу – батьків, від самотності у чужому світі, між чужими людьми.

Спочатку мені дуже хотілося зателефонувати їм. Але потім передумала, згадуючи, як ревно захищали вони мене від оточення, як стояли тісно міцною стіною