Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

нас, моїх однолітків, як до малих, пустотливих дітей. Але одного разу наші відважні фронтовики заплакали-заридали, як невтішні діти. Це було у незабутній березневий ранок, коли радіо сповістило про смерть Сталіна. А вони ж називали себе сталінськими соколами…

Мати: А як же ви? Адже ви теж виростали під портретами Сталіна?..

Поет: Звичайно. Що ми знали тоді про Сталіна, Тільки те, що він — великий і мудрий. І всі ми ще у шкільні роки дружно верещали:

Піснею про Сталіна починаєм день, Кращих ми не знаємо на землі пісень.

Але за всіх я говорити не буду, бо у той перший траурний день я поїхав до Москви — на похорони Сталіна. Я смертельно хотів побачити «батька усіх народів».

Мати: І що ж? Побачив?

Поет: Побачив… Побачив мертвого Сталіна і живого Берію… Тільки я вельми розчарувався, бо думав уздріти великого і безсмертного вождя, а переді мною лежав у труні звичайнісінький мертвяк — рудочубий і рідковусий, увесь покльований та побитий немилосердною віспою. А я ж у школі малював його розкішні вуса і тугу хвилю укоханого чуба, та ще й орлиний погляд. Я ладен був підійти до труни поближче, але мене з почесної варти різонув убивчим поглядом Лаврентій Берія, якого я упізнав одразу. «Кто нэ слэп, тот выдыть, какое горе нас постыгло…», — раптом згадалися його слова, почуті ще в Києві із радіоефіру…

Мати: А як же ти добрався до Москви? І як потрапив на той похорон? Я ж чула, що там люди давили один одного…

Поет: До Москви проїхав зайцем — туди і назад. Мені сказати чесно, повезло… А в Москві, щоб потрапити до Колонного залу Будинку спілок, я затесався у ряди китайської похоронної делегації… І коли я повернувся до Києва, то першим біля гуртожитку зустрів мене Вася Симоненко. Він ніби чекав мене. Спершу пригостив смачною пампушкою, а потім почав мучити сакраментальними запитаннями. Його цікавили геть усі подробиці моєї авантюрної подорожі. Через багато років такими ж подробицями зацікавився іще один чоловік — Павло Загребельний. Відомий романіст нещодавно використав мою розповідь про похорони Сталіна у своєму гостросюжетному творі «Південний комфорт».

Мати: Василь теж згадав про Сталіна. Тільки не у верші, а в тому щоденнику, що так налякав багатьох недорік. Ось він, цей запис:

Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому з Олесем гуляли біля Казбецького ринку. Уздрівши пам’ятник деспота, він запитав мене:

— Тату, хто це?

— Сталін.

Одну мить він дивиться на нього і ніби між іншим запитує:

— А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, я і всі кати. Тепер цей тигр, що живився чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якого знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні, лубкові пам’ятники…

Поет: Які гострі і точні слова! Додаймо до них викривальну «Казку про Дурила» і гнівний вірш «Де зараз ви, кати мого народу», — і ми відчуємо великий біль поета і громадянина за долю свого народу. Та ще раніш був написаний пекучий вірш «Я», де юний Симоненко на повний голос говорить про свою і людську гідність, що почала воскресати опісля смерті Сталіна. Цей вірш — нищівна відповідь тим сталіністам, які і сьогодні хапаються за втрачену владу:

Він дивився на мене тупо Очицями повними блекоти: — Дарма ти себе уявляєш пупом, На світі безліч таких, як ти. — Він гримів одержимо і люто, І кривилося гнівом лице рябе, Він ладен був мене розіпнути, За те, що я поважаю себе. Не стала навколішки гордість моя… Ліниво тяглася отара хвилин… На світі безліч таких, як я. Але я, їй-богу, один.

Мати: Вася дуже гордився тим, що навчається у Шевченковому університеті. Я навіть не уявляю, де б він іще стільки розуму взяв…

Поет: За ту науку, за ту відчайдушну наснагу, за вірну дружбу і юну любов низький уклін нашій рідній альма-матері! Хай вічно червоніють стіни нашого КДУ — але не за нас! не за нас! Такі вихованці його, як Василь Симоненко чи Віктор Близнець, ніколи і ніде не осоромили ні рідного університету, ні рідної матері, ні рідного народу… І був би я нещирим і невдячним, якби не згадав наших добрих і мудрих наставників, старших товаришів і друзів, серед яких — неперевершений оптиміст і веселун Арсен Олексійович Іщук, професор Київського і Загребського університетів, тонкий знавець української мови і стилістики Алла Петрівна Коваль, викладач французької мови, боєць і син іспанського народу товариш Алонсо, незамінимий керівник наших дипломних робіт, полтавський грузин Кость Партенович Кукалашвілі, король журналістики і наш улюблений декан Матвій Михайлович Шестопал. Це той Шестопал, якого опісля виключили з партії і вигнали з університету за правдиве й чесне слово, за хоробру вдачу…

Мати: А той гуртожиток на старій Солом’янці ти часто згадуєш?

Поет: Та як же його забути? То ж неповторність наша. Ми ж училися там гуртом жити, що означало: рано вставати, робити зарядку, варити суп, іти на лекції або в читальню, займатися спортом, ходити на побачення, писати вірші і співати пісень. У тому гуртожитку по вулиці Шостій-Новій (тепер — Освіти) я ще й досі бачу себе у матроській тільняшці і широкому кльоші, а Васю Симона — у спортивній кофтині.

Мати: А чому мого Васю називали Симоном?

Поет: Саме так називали одного літературного генія, який Васі подобався. Це стверджує Юрій Ячейкін. Я ж