Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

а Скарлет і поготів. У тих краях, де в кожного що було на думці, те й на язиці, ця стриманість Ешлі багатьох дратувала. Він був не згірш за будь-кого з молодих вправний у таких узвичаєних місцевих розвагах, як полювання, гра в карти, танці або політичні суперечки, а їздити верхи вмів краще за всіх, але відрізнявся тим, що всі ці приємні забави не вичерпували змісту його життя. І вже зовсім одинцем стояв він у своєму захопленні книжками, музикою та віршуванням.

Господи, і чим же цей білявий чепурун, такий бездоганно чемний, що аж не приступишся, такий страх як нудний зі своїми нескінченними балачками про Європу, про книжки й музику, про поезію й усякі інші речі, до яких їй було байдужісінько,- чим він так захопив її? Просидівши з ним вечір на веранді й лігши потім спати, Скарлет цілі години, бувало, неспокійно крутилась на ліжку й знаходила втіху лише в думці, що ось наступного разу він неодмінно освідчиться. Але надходив наступний раз і минав, і все залишалося, як і було,- ото тільки що жага її розпалялася дужче й пекучіше. ,

Вона кохала його й жадала, дарма що зрозуміти його було їй над силу. Вона була безпосередня й проста, як вітри, що віяли над Тарою, як жовта річка, що огинала плантацію, і довіку приречена була не розуміти складності життя. А оце вперше доля звела її з натурою, ще й як складнішою за неї.

Бо Ешлі був з роду тих, які дозвілля своє віддавали роздумам, а не вчинкам, які снували веселкові мрії, геть відірвані від дійсності. Він пробував у якомусь своєму внутрішньому світі, прекраснішому, ніж Джорджія, і коли й повертався до навколишньої дійсності, то лише знехотя. Він дивився на людей, не відчуваючи до них ні симпатії, ні відрази. Він дивився на життя, не беручи до серця ні радощів його, ані смутків. Він сприймав реальний світ і власне місце в ньому як щось незалежне від його волі і, знизавши плечима, повертався до свого вимріяного кращого світу - до музики та книжок.

Скарлет не могла збагнути, чим він її причарував, цей

такий загадковий для неї юнак. Сама таємничість його збуджувала її цікавість, як двері, до яких нема ні ключа, ні підступу. Те, чого вона не розуміла в ньому, спонукало її ще дужче захоплюватись ним, а незвична стриманість Ешлі тільки посилювала заповзяття таки завоювати його. Бувши надто юною і розманіженою, ще не зазнавши поразок у житті, вона не сумнівалася, що рано чи пізно він освідчиться їй. І ось тепер, як грім з ясного неба, ця страшна новина. Ешлі одружується з Мелані! Та не може такого бути!

Адже всього тиждень тому, коли вони присмерком верталися з Красогір’я, він раптом промовив: “Скарлет, я маю сказати тобі щось важливе, тільки не знаю як”.

Вона скромно опустила очі, серце її шалено затріпотіло від передчуття неймовірного щастя, яке вона ось-ось мала спізнати. Але Ешлі докинув: “Ні, не зараз! Ми вже близько біля дому, і я не встигну. Ой Скарлет, який же я боягуз!” І, стиснувши коня острогами, разом з нею вихопився на пагорб, де стояла Тара.

Сидячи зараз на пеньку, Скарлет пригадала ті слова, що сповнили її такою радістю, і раптом побачила в них зовсім інше, просто жахливе значення. А що, як він тоді збирався сказати їй про свої заручини?

Але швидше б уже тато повернувся! їй несила далі витримувати таке напруження. Вона знов нетерпляче вдивилася в дорогу, та намарне.

Сонце вже зайшло, і червона стяга на крайобрії стала блякло-рожевою. Блакить неба над головою поступово бралася ніжною зеленувато-голубою барвою, що нагадувала яйце вільшанки, і навкруги Скарлет непомітно залягала таємнича присмеркова тиша. Тьмяна поволока застилала землю. Червоні борозни поля й вибоїста червона смуга дороги втрачали свій лиховісно-кривавий відтінок і ставали звичайного бурого кольору. На вигоні потойбіч дороги коні, мули й корови стояли з головами над тином, терпляче дожидаючи, коли їх заженуть до стайні та корівника й нагодують. Темні тіні чагарів коло струмка викликали у них острах, і вони стригли вухами в бік Скарлет, немов раді близькості людини.

У цій загадковій напівтемряві височенні сосни в річковій долині, такі принадно-зелені за дня, на тлі пастельного неба поставали чорними силуетами - суцільна лава темних велетнів неначе прикривала доступ до жовтої річки, що неквапливо котила свої води біля підніжжя дерев. На пагорбі за річкою поволі блякли в присмеркових тінях густого навколишнього дубняка високі білі комини будинку Вілксів, і тільки бліденькі цяточки вечірніх вогників свідчили, що десь там людська оселя. Теплий вологий подих весни, перевитий запахом свіжозораної ріллі й молодих зелених пагінців, що поривалися до неба, навіював на Скарлет солодку знемогу.

Захід сонця, буяння весни, ясно-зелене ростиво не були якимось дивом для неї. Красу природи вона сприймала за щось звичайнісіньке - як-от повітря, що ним дихала, або воду, що її пила: до неї промовляла тільки та краса, яку втілювали цілком конкретні речі - жіночі обличчя, коні, шовкові сукні. І все-таки погідний присмерк над полями Тари дарував певне заспокоєння її збентеженій душі. Вона ж - хоч і не усвідомлювала цього - страшенно любила цю землю, так само, як любила обличчя матері, схилене в молитві при світлі вечірньої лампи.

Джералд усе ще не показувався на безлюдній крутій дорозі. Якщо вона занадто довго чекатиме, Мамка неодмінно знайде її й зажене в дім. Але ось, напружуючи зір, втуплений у темінь дороги, вона розчула цокіт копит на вигоні біля підніжжя пагорба і побачила, як сипнули врозтіч наполохані коні й корови. Джералд О’Гара повертався додому, женучи вчвал через поля.

Він вихопився на пагорб верхи на дужому мисливському огирі, схожий зоддалеки на хлопчака, що осідлав завеликого, як на нього, коня. Його довге сиве волосся маяло на вітрі, хлистом і окриком він підганяв коня швидше бігти.

Сповнена власними тривогами, Скарлет, однак, не без гордості й любові стежила за батьком, бо він був нівроку- таки чудовий вершник.

“І чого це, як тільки він вип’є трохи, йому кортить перескакувати через пліт? - думала вона.- Його навіть не спиняє, що торік на цьому самому місці зламав ногу в коліні. Та й мамі ж присягався, що більш ніколи так не гасатиме”.

Скарлет не відчувала страху перед батьком: їй він здавався ближчим за віком, ніж навіть її сестри, адже як він по-хлоп’ячому пишався й тішився своїми стрибками через огорожі потай від дружини, так і