Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

Віктор Михайлович стиха зітхає, стріпує головою і рішуче підводиться.

Пора на вечірню лінійку.

Кожен, хто відпочивав у піонерських таборах, знає, що таке «вільний час». Він надається тричі на день: півгодини після сніданку, година перед обідом і година перед вечерею — всього дві з половиною години. Золотий час, але його надто мало навіть для такого енергійного хлопчини, як Сергійко.

Минув повний тиждень, як він, Славка та Костик живуть у піонерському таборі, і доводиться, глянувши правді в очі, визнати: намір, заради якого вони поїхали до табору, зазнав краху. Ні, ні, в короткі, розірвані «вільні години» нічого й думати непомітно спуститись у Вовчу криницю, хоч вона тепер і зовсім поруч. А в інший час — коли? О сьомій ранку Гриць Колосок сурмить побудку — всі, мов ошпарені, зіскакують з ліжок, мчать на зарядку, шикуються на лінійку, потім снідають; по обіді — цілісінькі дві години змушені спати; крім того, придумали всякі там бесіди, екскурсії, гуртки… Взагалі не життя, а якась організована мука: людина зовсім не може вільно, як того душа забажає, розпоряджатися собою. І коли б не Вовча криниця, Сергійко, чого доброго, не стерпів би і дременув додому.

Звісно, розвідати таємницю Вовчої криниці слід було ще торік, та не так воно склалося, як гадалося! Хто б міг знати, що зразу після Томчиного від'їзду з Зубрів саме на цьому місці почнуть будувати піонерський табір? Томка, може, й вважає, що для сміливих і спритних це не така-то вже важлива перешкода, але — як же туди полізти, коли Вовча криниця опинилася за огорожею, і до того ж її забили товстелезними дошками?.. І тепер ніхто в таборі й не підозрює, що у віддаленому кутку території, за високим дровником, існує вона, стара, висохла криниця, овіяна старовинною легендою і найпалкішими здогадками чотирьох мрійників. Така близька і така недосяжна!

Треба було негайно обміркувати скрутне становище, в якому вони опинилися.

Повертаючись з річки після купання (чи то ж купання — під наглядом медсестри і вожатого?!), Сергійко нишком смикнув Костика, підморгнув Славці, і приятелі непомітно відстали від гурту.

— Я вас питаю, хлопці, що будемо робити? Чи, може, ви вже відмовилися від нашого задуму, забули слово, дане Томці, і вирішили сховатися в кущі?

Виявилось, що Славка з Костиком зовсім не відмовляються від свого задуму та слова і не мають такої звички — «ховатися в кущі», але, як тепер проникнути у Вовчу криницю, вони не можуть збагнути.

— Найкраще — спитати дозволу у Віктора Михайловича, — нерішуче запропонував Костик.

— Спитати дозволу? — обурився Сергійко. — Так тоді ж весь загін захоче туди спуститись — і пропала наша таємниця! Слухайте краще, що я надумав: ми спустимось туди вночі.

— Вночі?

— Тільки вночі! Вдень нас обов'язково помітять, та й режим дихати не дає. Ну, згода?

— Згода! Коли підемо?

— Я дивився по календарю: днів за п'ять буде повний місяць. До того часу підготуємо…

— Тихше, — шепнув Костик, шарпаючи Сергійка за рукав. — Сюди хтось іде.

З-за дерев вийшов високий, трохи зігнутий старик з кудлатою, по самі очі, бородою. З-під старого, прим'ятого картуза звішувались скуйовджені пасма сивуватого волосся, — видимо, цей дід не визнавав бритви. Побачивши хлоп'ят, він зупинився, важко перевів подих і витер рукавом спітнілого лоба.

— Здоровенькі були, голуб'ята! Гуляєте?

— Здрастуйте… гуляємо…

Дід зняв з плечей клумака, покректав, розгинаючи спину, і опустився на траву в холодок.

— Ох, заморився… відпочину трохи. Що то ноги старі — зовсім не слухаються, не те, що у вас, стрибунців.

Старик був хоч і дуже кудлатий, зате говіркий і привітний. Він одразу сподобався хлоп'ятам. Вони й собі присіли біля старого в холодку.

— Ви куди ж, діду, прямуєте? — поцікавився Сергійко.

— В Лисички іду, голуб'ята, в село Лисички. Знаєте таке?

— В Лисички? Так ви ж, діду, збилися з дороги! Лисички в інший бік.

— Мо' й збився, вперше ж у цих краях. От ви мені й покажете дорогу.

— А до кого ви в Лисички йдете? — запитав Славка.

— Пораяли мені туди податись: в лікарню ніби сторожа треба.

— Сторож? Так нам же в піонертабір сторож потрібен!

— У табір, кажете? У піонерський? Гм… В лікарню воно б краще. Піду, мабуть, спершу до Лисичок.

— І навіщо вам, дідусю, ті Лисички? — заходились умовляти старого друзі. — Адже у таборі вам буде в сто разів краще!

— А хто ж у вас там за старшого? З ким говорити?

— Начальником у нас Роман Петрович Мороз, наш учитель історії з Лисичанської школи. Ми вас, діду, зараз до нього відведем і попросимо за вас. От побачите, відразу й прийме!

— Ну, до начальника, то й до начальника, — погодився старий. — Ведіть.

Приятелі урочисто повели свою «знахідку» до табору.

Біля вхідної арки, під грибком, їх зустрів черговий — лісників Генка. Він страшенно наіндичився, на обличчі його з'явився вираз неприступності.

— Де це ви були? Чого не повернулися разом з усіма?

— А ти не дуже кричи, — відразу осадив Генку Сергійко. — Чи не бачиш, що ми до Романа