Читати книгу - "Галка"

Однак ця обставина не лякала ні мене, ні інструктора. Одне діло передавати і приймати у хатніх умовах і зовсім інше — десь у лісі, у болоті, під дощем, у лютий мороз, та ще й, можливо, у бойовій обстановці. Ось чому ми приймали з ефіру тексти чиїхось радистів, а потім звіряли, як точно перехопили чужі тексти.

Нам трьом давали консультації (лекціями це не назвеш) з радіотехніки. Знайомилися ми зі схемами окремих рацій і особливо із схемою нової короткохвильової портативної рації «Север».

Приймач і передавач «Севера» вмонтовані в скриньку, завбільшки з два томи «Толкового словаря живого великорусского языка» Володимира Даля, який був у бібліотеці цієї вілли. Назви на панелі «Севера» написані англійською мовою. Крім апаратури в окремій сумці, що носилася через плече, мов протигаз, був ще ранець з електроживленням до рації — анодні батареї типу БАС-60 та елементи для радіоламп, рація малопотужна. Навіть не вірилося, що нею можна передати на відстані кілька сотень чи й тисячу кілометрів.

Ще з першого знайомства з «Севером» я пройнявся до цієї техніки повагою і довірою. Не міг не викликати усмішку телеграфний ключ, схожий на жабеня. Футляр у ключі зроблений так, щоб зручно було тримати його у лівій руці, а правою відстукувати сигнали Морзе. Тримаючи «жабеня» в руці, я збагнув істину, що змагання, хто скоріше передасть текст радіограми, не має особливого значення на практиці. На «жабеняті» не втнеш багато, будь хоч яким ти асом у передачі.

Знайомлячись зі схемами радіостанцій, мацаючи дроти, опори, конденсатори, котушки і все інше начиння, я відчув, Що навчаюся для себе, а не для оцінки, що розуміння схем Допоможе виявити несправність лампи, деталі, знайти обрив, коли таке трапиться у ворожому тилу. Там ти не лише радист, а й технік, і, в разі чого, ніхто, окрім тебе самого, тобі не зарадить. А ще — треба берегти цей «Северок» від вологи і від куль та осколків!

Ще ми опанували міжнародний радіожаргон «кю-код», що ним перемовляються всі аматори-короткохвильовики світу. Таких розмов в ефірі сотні. І вже після тої звичайної перемовки підуть ділові телеграми з подвійним шифром: перший кожен із нас назубок знає, на нього потім накладається набір п'ятизначних груп, віддрукованих машинописом на намотаній у великий рулон стрічці. У кожному рулоні дії чи й дві з половиною такі п'ятизначні групи.

«Кю-код», досконалий шифр покликані не лише маскувати роботу рації, а є гарантією того, що прийняту радіограму німці не зможуть розшифрувати і до кінця війни. І в цьому ми були переконані, бо ж ворожим шифрувальникам довелося б мати діло з мільйонами цифрових комбінацій, щоб відшукати оті цифрові групи, що надруковані в рулоні лише у двох примірниках — для Центру «вихідний» і для радиста «прихідний» чи навпаки.

Сигнали рації будь-кого з нас чутиме не лише Центр за сотні кілометрів, а й німці поблизу. З цього, не робили таємниці наші інструктори й оперативне начальство, психологічно готуючи нас, радистів, до гіршого. Радисти, застукані на гарячому каральними загонами з допомогою пеленгів, порою гинули під час радіосеансу.

Інструктор-радіотехнік переконаний, що антену треба закидати якнайвище, а противагу спрямувати у напрямку Центра. Це забезпечить чіткий прийом радіограми, а відтак скоротить термін роботи на «передачу». Треба також міняти місця, з яких передаватиметься радіограма, міняти хвилю передачі, частіше виходити не лише по розкладу, а в будь-яку годину на «аварійній хвилі», щоб заплутати німецьких радіорозвідників з їхніми пеленгами. Все це я тут почув уже в першу годину свого перебування від Миколи, випускника радіотехнікуму.

По обіді Микола, Василь і я вийшли розім'ятися у садочок. Зупинилися під яблунею. Вгорі червоніли плоди. Ми перезирнулися, і без зайвих натяків я поліз на яблуню. Дістався до найстигліших і став кидати яблука вниз.

— Ще!

— І для тьоті Каті!

За цією роботою нас і застав чоловік зі шрамом на щоці.

— Тьоті Каті понесете яблучка? — перепитав Іван Сергійович. — А мені?

— Ловіть і ви… — відповів я, бо інших слів, сидячи на дереві, знайти не міг.

— Кидай і для командуючого фронтом. І для начальника розвідвідділу! — сказав Іван Сергійович, підставивши руки.

— Можна і для генерал-полковника Говорова, — сказав я, вийнявши з-за пазухи найбільші яблука і кинувши їх униз.

— Я чув від одного товариша, що Галка боїться висоти! — говорив з їдкою іронією чоловік зі шрамом. — Дома боявся лазити на грушу, а тут ого куди видерся! Та ще й без парашута!

Я навмисне не квапився. Думав, що начальник поспішить до вілли. Однак той їв яблуко, зирячи на мене і на моїх товаришів.

— Уперше покуштував яблука з дерева у цій північній стороні, — сказав я у своє виправдання.

— Дома смачніші?

— Звичайно…

Іван Сергійович дивився на мої погони і докірливо хитав головою:

— Дитинство ще у ваших головах!

«Всіх, значить», — подумав я. Однак Миколи вже не було тут. «Коли встиг намазати п'яти салом?» — озирався, червоніючи від сорому. Потупив очі додолу і Василь.

— А якби зі мною приїхав генерал?

— Пригостили б і генерала яблуками! — сказав Василь, підморгнувши мені.

«Молодець! Таки знайшов що відповісти!»

— Ну, гаразд. Тобі, Галко, я приніс листи…

Іван Сергійович вийняв з польової сумки трикутнички.

— Від матері і від братів. А від неї поки що нема, — повідомив Іван Сергійович.

— Таки мама жива! — миттю розгорнув я трикутник. — Як я за них усіх боявся!..

— Можеш лист тримати при собі. Та краще, коли він побуде