Читати книгу - "Женька Жменька-Едісон"

— Розумієш, Вікторе, — почала розповідати мама, — Лідочка (в присутності Анатолія мама завжди називала Лідку Лідочкою) взяла на прокатному пункті пилосос, хотіла в квартирі прибрати, а цей… цей…

Мама не знайшла потрібного слова і тільки махнула рукою.

— Він що, пилососом хотів викачати Чорне море, щоб зібрати на дні рибу? — цілком серйозно поцікавився тато, а Женька ще нижче пригнув голову.

— Ні, — засміявся Анатолій, — Чорне море він викачає іншим разом за допомогою велосипедного насоса. Цього разу Євген Вікторович вирішили допомогти сільському господарству. Черговий експеримент проходив під прапором винищення се-ге шкідників.

«Чому се-ге? — подумав Женька і тут-таки зрозумів: — Се-ге, цебто сільськогосподарських».

— Ото-то, — підхопила мама, — не встигла Лідочка відвернутися, як цей… цей… (знову не знаходилось відповідного слова) доточив шнура, виволік пилососа в садок і почав втягувати ним усе, що під руку трапить.

Тут саме Анатолій розгвинтив пилососа і з його корпусу почав витрушувати все, що трапило Женьці під руку: іржаві цвяхи, камінці, скельця, черепочки, ґудзики, сухе листя, сучки, але найбільше було землі, яка, звичайно, перетворилася на пил. Серед цього мотлоху повзало кілька садових кузочок і гусеней.

— Хто скаже, що експеримент не вдався, хай кине у мене каменем! — урочисто проголосив Анатолій, обтрушуючи штани.

Але тато, як видно, ще всього не втямив.

— Я думаю, — сказав він, — що найкраще мені розповість і пояснить сам автор проекту.

— Він тобі нарозповідає, — втрутилася мама, — він тобі такого нарозповідає, аби переслухав. У нього що руки, що язик — однаково справно роблять.

Але Женька одразу ж відчув себе краще. Татові можна все розповісти, все пояснити, він зрозуміє і не сердитиметься. Власне, Женька й не збирався виправдовуватися. Навпаки, Женька збирався войовниче захищати свій новий проект. Тепер він звертався тільки до тата, даючи цим зрозуміти решті, що їх він вважає недостатньо підкованими для такої розмови.

— Розумієш, тату, досі різних комах і кузочок просто труїли. Навіть з літаків труїли. І от я собі й подумав, а чому їх не можна винищувати ще й механічним способом.

— Він подумав! Ти, виявляється, ще часом думаєш? — підпустила шпильку Ліда. Але Женька не звернув на її зауваження ніякої уваги.

— Звичайно, пилосос — не зовсім досконала машина для відлову шкідників…

— Та-ак, — сказав тато, — а яку ж досконалу конструкцію ти збирався запропонувати?

Запитав він цілком серйозно. Женька бачив, що татові цікаво його слухати, і зовсім заспокоївся.

— Цілий агрегат, його треба було б чіпляти до трактора і тягнути по полях, по садах.

— Так-так, — вів далі тато, — отже, твій агрегат виловлював би шкідливих комах?

— Шкідливих, — гордо відповів Женька.

— А як бути з нешкідливими і з корисними? — запитав тато.

Такого питання Женьха не чекав. Він кілька разів кліпнув очима і широко розкрив рота.

— А про бджіл ти подумав? — вів далі тато. — Адже ж і їх твій агрегат мусив би засмоктувати.

— Чому ж, — втрутився Анатолій, — винахідник сидів би у своєму агрегаті, як старий Ной у ковчезі, і сортував би комах на чистих і нечистих. Чистих, тобто бджіл, він випускав би, а нечистих — нищив.

Женька тільки очима блиснув. А Лідка сміється, аж заливається! їй — що? Вона зараз піде з Анатолієм гуляти, їсти морозиво і пити лимонад, а Женька залишиться сам на сам із своєю ганьбою.

Проте доля була милостивою і до Женьки. Тато раптом згадав про листа, якого досі тримав у руках. Ніби й не було ніякої розмови про пилосос і майбутній агрегат «Смерть комахам», тато цілком серйозно сказав:

— Що ж, синку, маєш змогу познайомитися із сільським господарством ближче.

І до мами:

— Лист від Захара одержав. Знову вони з Оксаною кличуть Женьку до себе.

— Куди-и, — замахала руками мама, — куди я його пущу, позорисько таке! Він там щось таке вчворить, що хоч стій, хоч падай. Хіба ти його не знаєш?

— Його я знаю, — сказав тато, — але я й Захара знаю. І знаю, що у Захара він пилососом комах не ловитиме.

Так почалась ця розмова. Анатолій і Лідка якось непомітно вишнурувалися з кімнати. Женька залишився стояти, чекаючи, як вирішиться його доля.

Він знав, що дядько Захар, старший брат батьків, живе і працює десь на півночі України, в селі, що заховалося у мальовничих Волинських лісах. Для Женьки, хлопчика, що народився у маленькому місті на березі Чорного моря, серед причорноморських степів, ці далекі ліси були справжньою загадковою тайгою. Дядько Захар працював сільським фельдшером. Жили вони з тіткою Оксаною самі. Їхній єдиний син Степан, партизанський зв'язківець, загинув зимою 1943 року.

Женьці і хотілося і не хотілося їхати в гості до дядька Захара. Коли минулого і позаминулого року дядько Захар запрошував Женьку до себе, тато з мамою Женьку не відпустили, бо вважали, що він ще малий.

А от тепер… Тепер ця поїздка нібито могла відбутися, але все складалося так, що вона ставала схожою на заслання. Тато з мамою радились: відпускати Женьку чи не відпускати, так наче Женьки на цю хвилину взагалі не було в кімнаті. Нарешті вони дійшли сякої-такої згоди.

— Ну що, поїдеш? — запитав тато. — Ти вже не маленький. Поїдеш, світу подивишся, побачиш, як хліб росте, навчишся відрізняти цапа від теляти.

— Може, ще де корова на роги підійме, — забідкалася мама.

— Буде мамалиґою, так його і курка захвицає, — сказав тато, — а геройському хлопцеві і ведмеді не страшні, коли вони ще водяться у Волинських лісах.

Женька всміхнувся і промовчав, йому чомусь стало смішно від думки, що ось настало літо, всі намагаються приїхати до моря, а от йому, Женьці, випадає їхати зовсім у протилежному напрямку. Котя буде