Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

Масонські «брати» підготовляли свою таємну військову «колону» до можливості швидких глобальних змін в імперії. У зв’язку з поразкою російської армії на фронтах і чутками про підготовку сепаратного миру між Росією й Німеччиною масонством Російської імперії було вирішено змінити державний лад Росії шляхом перевороту.

Масонський Конвент 1916 року поставив за головну мету негайну революцію в Росії. До кінця 1916 року серед масонського братства були розподілені основні портфелі у майбутньому революційному уряді, у столичній і місцевій адміністраціях. На Конвенті були присутні й делегати з України: Штейнгель, Чебаков та Зарубін. Новий курс на державний військовий переворот, спираючись на масонське офіцерство, привів до активізації суспільно-політичного життя. По країні колесили масонські емісари, проводячи у середовищі масонів і їх «дочірніх фірм» збір коштів на переворот. В Україну негайно виїхали масони Керенський і Комісаров. Військові ложі в російській армії особливо активізувалися на початку 1917-го, коли масонський центр у Петрограді вже намітив «безкровну» революцію на першу половину березня 1917 року.

До початку 1917 року масонські ложі були вкрай політизовані. Велика кількість «партійців», що склали кістяк масонських лож, штовхали рух до вирішення складних і глобальних соціальних і політичних проблем за допомогою насильницької зміни влади в країні. Більшість лож у Росії та Україні належала структурі «Великого Сходу», але були і ложі регулярної «Шотландського обряду Великої ложі», ложі мартиністів, тамплієрів, ложі італійських каббалістів.

Слід відзначити, що Павло Скоропадський був шанувальником великого князя Миколи Миколайовича Романова-молодшого (Верховного головнокомандуючого російською армією з 20 липня 1914 по 23 серпня 1915-го, генерала від кавалерії), якого він хотів бачити на престолі імперії. Скоропадський був з ним знайомий по мартиністсько-масонській структурі. Микола Миколайович Романов, як ніхто інший, приклав свою руку до перемоги революції. У жовтні 1905 року він з револьвером у руках вибив у свого кузена — імператора Миколи Олександровича — підписання ліберального Маніфесту, а наприкінці лютого 1917 року настійно радив Миколі II відійти від влади «заради порятунку Росії». Після Лютневої революції, у березні 1917-го, Микола Миколайович серйозно претендував на пост головнокомандуючого російською армією при Тимчасовому уряді й був призначений главкомом, хоча тільки на дев’ять вирішальних днів (2—11 березня 1917-го).

Можна припустити, що зі Скоропадським «працювали» і його «готували до історичної ролі». Так, у січні 1917 року виконувачем обов’язків начальника штабу верховного головнокомандувача став генерал від кавалерії В. І. Ромейко-Гурко, що був одним із лідерів «Військової ложі» масонів. Він або інший масон — начштабу царської армії і майбутній організатор Білої армії Михайло Алексеев могли «перетягнути» Скоропадського з дивізії на корпус.

Не випадкові рядки у листі Павла Скоропадського дружині від 9 квітня 1917 року, вже після революції: «…новий уряд, що погнав масу начальників, мене затвердив». У березні—квітні 1917-го Тимчасовий уряд провів в армії заміну 143 вищих військових начальників за підозрою у їхній відданості «старому режиму». Цікаво, що ця зміна не торкнулася представника вищої аристократії та великого землевласника, що у своєму «відкритому» житті був на 100 відсотків «представником реакції», — Павла Скоропадського. Кавалергард і генерал, найбагатший поміщик, плоть від плоті вищого світу Петербурга, що успішно робив кар’єру в найелітніших підрозділах імперської гвардії й особисто знав імператора, він, здавалося, не міг викликати сумнівів у своїй відданості «реакційному» монархічному режиму. Але Павло Петрович уже давно жив подвійним життям… і розраховував на службовий злет.

Події 23–28 лютого 1917 року привели до перемоги революції в Петрограді. Через кілька днів уся велика імперія опинилась у руках учорашніх опозиціонерів, а імператор Микола II відрікся від престолу. І хоча революція почалася на тиждень раніше, ніж її підготовляли масони, російським масонським організаціям удалось очолити її й почати перебудову величезної імперії. Вже у березні 1917-го українські масони зайняли найважливіші посади в українських губерніях, що залишилися від «старого режиму», відсотків на 20 захопивши політичний олімп України. Важливим завданням масонства було втримати керівництво у своїх руках і не дозволити стихії спровокувати кровопролиття й анархію. Масони стали революційними губернськими комісарами, керівниками судових палат в українських губерніях… «Братами»-масонами» були і революційний комісар Києва, і новий командуючий Київським військовим округом.

До 22 січня 1917-го генерал-лейтенант Скоропадський був командиром 5-ї гвардійської кавалерійської дивізії, що базувалася на Волині на Південно-Західному фронті. Наприкінці січня 1917-го на фронті поширилися чутки про переведення гвардійської кавалерії (5-ї дивізії) до Петрограда для боротьби з можливими революційними виступами робітників. Скоропадський переживав, що йому буде дано наказ «іти на Пітер», і шукав причин для невиконання цього наказу. Але оточення імператора відрадило того вводити фронтові частини до столиці і не дражнити опозиційну Думу.

19 січня 1917-го Скоропадський одержав телеграму від командуючого Особливою армією (у складі якої перебував Гвардійський кавалерійський та 34-й армійський корпуси) генерала Балуєва, у якій йому наказувалося негайно виїхати до штабу армії. Приїхавши до штабу, Скоропадський був тимчасово призначений командуючим 34-го армійського корпусу, що базувався у Подільській губернії в Україні й займав позиції на Стоході.

Генерал від інфантерії Петро Семенович Балуєв (з 18 березня по 9 липня 1917 р. — командуючий Особливою армією, потім — із серпня 1917 р. — командуючий Західного фронту, а з 1918 р. — в Червоній армії) був так само пов’язаний із масонським центром «Військових лож» через генерала Гурко. Він почав розставляти довірені кадри на ключові посади. Колишній командуючий 34-го корпусу генерал Шатилов був відсторонений за те, що не зміг погасити заворушення солдатів Одоєвського полку, які відмовилися йти на фронтові позиції.

У ті дні Скоропадський пише своїй дружині: «…уночі ж їду до корпусу. Приїхав у дивізію, цілковита розгубленість, їду до Одоєвського полку, проморочився цілий день, зрештою домігся того, що розосередив батальйони полку і тепер наказав заарештовувати призвідників. 3/4 полку вірні, офіцери теж, 1/4 якихось мерзотників, яких завтра відправлять до польового суду» (у листах Скоропадського практично відсутні коми, у цьому уривку й далі у текстах Скоропадського коми будуть розставлені перекладачем).

До 26 лютого 1917-го Скоропадському вдалося встановити дисципліну в корпусі й вгамувати незадоволення солдатських мас, вживши достатньо жорстких дисциплінарних заходів. У той же час він стримував остаточну розправу над бунтарями… Вже тоді він одержав відомості про те,