Читати книгу - "Миколчині історії"

Ох, як же справді смачно пахнуть гриби, коли їх відварити, а тоді ще й посмажити!

Найда з Миколкою сидять у сараї і ждуть.

У хаті — Вітчим з компанією, і мама обіцяла принести смакоти їм у сховок.

Бенкет буде — куди тим окунцям з мулькою!.. Ба, навіть куди тій Товстушиній хворельці!..

Щоб утримати на прив’язі апетити, Найда з Миколкою рахують дошки в сарайних стінах.

Дошок у сараї зосталося ще багато — навіть після таємних рейдів Вітчимових гостей, які, виносивши всі цінні речі й метал, потрохи виламують їх на паливо.

Дошок багато, але й вони вже сім разів полічені: ох же й довго смажаться ті гриби!

— Доведеться зганяти в розвідку! — нарешті вирішує Миколка.

З розвідки хлопчик повертається розчарований і нещасний. Він безсило опускається на залишки вугільного пороху.

Вітчимові гості все пожерли, а сам Вітчим упорав найбільше!!!

Мама дуже шкодувала, бідкалась, дорікала, що хлопчик не нагадав про себе раніше. Плакала й дала синові оцей кусник причерствілого хліба (хліб теж поїли гості), якого Миколка, засмутившись, не хотів і брати.

А Найда знову вважав її сльози крокодилячими, хоч зроду не бачив тих загадкових тварин.

Миколка з Найдою ще довго сидять у сараї.

Миколка блискучими очима дивиться крізь щілини на підвечіркове небо й перекидає в руках камінчики-вуглинки.

Найда блискучими очима дивиться на господаря. Подумаєш, та вони ще сто разів сходять до лісу, наберуть і наварять собі ще сто відер грибів! І Найда завжди-завжди поступатиметься першою порцією Миколці!

Хоче — собака вловить йому найбільшу сарайну мишу? Гаразд, не смішно.

Може, Найда викачає писочок в павутинні — як ото сьогодні в лісі тим липкучим «бабиним літом»?..

Ну, гаразд, мовчить, мовчить уже!..

Зненацька двері в хаті різко відчиняються.

З них вилітає Вітчим і, тримаючись за живота, з усіх сил поспішає через подвір’я до туалету. Туалет — сказано трохи гучно: після Урагану Вітчим його відбудувати ще не зібрався, вимостив тільки стіни, обклавши їх кукурудзинням.

Через хвилину з дверей викочується один із його дружків і теж тримається за живота. Похитуючись, чеберяє туди само. Надворі ще занадто видно, тож мусить «займати чергу»!

— Гей, ти там довго? — репетує він і вибиває чечітку ліпше, ніж Найда сьогодні — кругом лісових скарбів.

— О-о-о-ой! Живо-о-о-ота… скрутило! — озивається жалібно.

Дружок, не витримавши чекання й оздобивши свою нетерплячку парочкою добірних лайок, заганяється в підпарканні кущі.

Найда з Миколкою сполохано переглядаються: ось тобі й грибні кола!..

Не встигли Вітчим з дружком вивільнити кукурудзяну хатку й кущі, як із хати вилетіли ще два гості.

Один із них зайняв туалет, а інший, не маючи сил чекати, рушив просто-таки… до сарая!!! Так сильно шарпнув двері, що багатостраждальна внутрішня защібка вмить відпала.

— Гав! Ой! — у два голоси зойкнули Найда з Миколкою.

Все! Зараз їх тут викриють і повбивають!!!

Дядько, який уже налаштувався на вдале приземлення, і собі звереснув. Кулею вилетів із сарая і, ледве підтримуючи штани, навприсядки помчався геть.

Видно, він теж злякався, бо, пострибавши бур’янами, вискочив за паркан, і того вечора більше його не бачили.

— Гриби-и-и! Мабуть, попались якісь поганки! — ошелешено стогне той, який вилазить із туалету.

— А такі ж були добрі, хай їм грець! — висовується з хати ще одна скорчена від болю морда.

Особливо погано було Вітчимові: від його біганини в Найди з Миколкою миготіло в очах дужче, ніж від осені.

Гонки до туалету набирали обертів.

Мама, кривлячись і тримаючись за живіт, найбільше, звісно, клопоталась Вітчимом: відпоювала його водою, годувала якимись таблетками і винувато слухала тиради на адресу свого «байстрюка» та байстрюкового «шолудивого пса».

Коли Вітчим, перекопавши останнього матюка, зомлів (як ото Миколка від його тютюнової науки), мама побігла до сусідів викликати «швидку».

А Миколка з Найдою не стали чекати, поки приїде біла машина з «блимавками» або поки ще хтось зарветься до сараю.

Негайно повернутися до Халабуди! Вони що? Вони нічого!

Як-не-як завтра Миколці до Школи! Може, уроки треба зробити, чи що…

Ніч спали погано, хоч животи крутив не біль, а тільки голод.

Зате коли наступного дня дізнались, що всі гостювальники на чолі з Вітчимом оклигали й знову засідають у Миколчиному подвір’ї, навіть трохи пошкодували, що назбирали вчора тільки двоє відер.

Ну, що такого Найда зробив?!

Подумаєш, ішли вони собі з Миколкою мимо Товстушиного дворика!

У кицьки Анхвіси якраз мав бути підвечірок — Миколка для таких прогулянок уже й ложку з собою носив. А що мисочка була порожня, то вони собі йшли і зовсім просто так, мимо.

Ну, подумаєш — гавкнув на ту дурну Анхвісу! Сидить завжди, наче пані яка, на тих штахетах, порошком і ковбасою несе від неї на кілометр! Та сто років вона йому потрібна! Ходили б вони з Миколкою біля цього дворика, якби тут не пахтіли кицьчині обіди й підвечірки, аякже!

А вона — ото ще ненормальна — як підскочить! Та як зашипить! Та шерсть — дибки! Ого-го-го, така очі видере й не покається!..

Найда позадкував: не опускатись же до бійки з якоюсь тепличною кицькою!

Пізно! Анхвіса вмент стала схожою на велетенського білого їжака та я-а-а-ак кинеться на Найду, та я-а-а-к уп’ється