Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"

Московщина, Кругом чужі люде… «Не потурай», – може, скажеш, Та що з того буде? Насміються на псалом той, Що виллю сльозами; Насміються… Тяжко, батьку, Жити з ворогами! Поборовся б і я, може, Якби малось сили; Заспівав би – був голосок, Та позички з'їли. О таке-то лихо тяжке, Батьку ти мій, друже! Блужу в снігах та сам собі: «Ой не шуми, луже!» Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш, Тебе люде поважають, Добрий голос маєш; Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло… Утни, батьку, щоб нехотя На весь світ почули, Що діялось в Україні, За що погибала, За що слава козацькая На всім світі стала! Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю В чужій домовині.

[1839, С.-Петербург]

Іван Підкова {26}
І Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли пановати. Пановали, добували І славу, і волю; Минулося – осталися Могили на полі. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу За ними співає. Було колись – в Україні Лихо танцьовало, Журба в шинку мед-горілку Поставцем кружала. Було колись добре жити На тій Україні… А згадаймо! Може, серце Хоч трохи спочине. II Чорна хмара з-за Лиману Небо, сонце криє. Синє море звірюкою То стогне, то виє. Дніпра гирло затопило. «Ануте, хлоп'ята, На байдаки! Море грає — Ходім погуляти!» Висипали запорожці — Лиман човни вкрили. «Грай же, море!» – заспівали, Запінились хвилі. Кругом хвилі, як ті гори: Ні землі, ні неба. Серце мліє, а козакам Того тілько й треба. Пливуть собі та співають; Рибалка літає… А попереду отаман Веде, куди знає. Похожає вздовж байдака, Гасне люлька в роті; Поглядає сюди-туди — Де-то буть роботі? Закрутивши чорні уси, За ухо чуприну, Підняв шапку – човни стали. «Нехай ворог гине! Не в Синопу{27}, отамани, Панове молодці, А у Царград{28}, до султана, Поїдемо в гості!» «Добре, батьку отамане!» — Кругом заревіло. «Спасибі вам!» Надів шапку. Знову закипіло Синє море; вздовж байдака Знову похожає Пан отаман та на хвилю Мовчки поглядає.

[1839, С.-Петербург]

«Думи мої, думи мої…»
Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?… Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?… Бо вас лихо на світ на сміх породило, Поливали сльози… Чом не затопили, Не винесли в море, не розмили в полі? Не питали б люди, що в мене болить, Не питали б, за що проклинаю долю, Чого нужу світом? «Нічого робить», — Не сказали б на сміх… Квіти мої, діти! Нащо вас кохав я, нащо доглядав? Чи заплаче серце одно на всім світі, Як я з вами плакав?… Може, і вгадав… Може, найдеться дівоче Серце, карі очі, Що заплачуть на сі думи — Я більше не хочу… Одну сльозу з очей карих — І… пан над панами!.. Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами! За карії оченята, За чорнії брови Серце рвалося, сміялось, Виливало мову, Виливало, як уміло, За темнії ночі, За вишневий сад зелений, За ласки дівочі… За степи та за могили, Що на Україні, Серце мліло, не хотіло Співать на чужині… Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчугами Збирать на пораду… Нехай душі козацькії В Украйні витають — Там широко, там весело Од краю до краю… Як та воля, що минулась, Дніпр широкий – море, Степ і степ, ревуть пороги, І могили – гори. Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там шляхтою, татарами Засівала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило… Лягла спочить… А тим часом Виросла могила, А над нею орел чорний Сторожем літає, І про неї добрим людям Кобзарі співають, Все співають, як діялось, Сліпі небораки, Бо дотепні… А я… А я Тілько вмію плакать, Тілько сльози за Украйну… А слова – немає… А за лихо… Та цур йому! Хто його не знає!.. А надто той, що дивиться На людей душою — Пекло йому на сім світі, А на тім… Журбою Не накличу собі долі, Коли так не маю. Нехай злидні живуть три дні — Я їх заховаю, Заховаю змію люту Коло свого серця, Щоб вороги не бачили, Як лихо сміється… Нехай думка, як той ворон, Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком – люди не побачуть, То й не засміються… Не втирайте ж мої сльози, Нехай собі ллються, Чуже поле поливають Щодня і щоночі, Поки, поки… не засиплють Чужим піском очі… Отаке-то… А що робить? Журба не поможе. Хто ж сироті завидує — Карай того, Боже! Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас — Де ж мені вас діти?… В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню, сиротами, А я тут загину. Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу… Привітай же, моя ненько! Моя Україно! Моїх діток нерозумних, Як свою дитину.

[1839, С.-Петербург]

Гайдамаки{29}
Все йде, все минає – і краю немає, Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе… умирає… Одно зацвіло, А друге зав'яло, навіки зав'яло… І листя пожовкле вітри рознесли. А сонечко встане, як перше вставало, І зорі червоні, як перше плили, Попливуть і потім, і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю І в море безкрає і будеш сіять, Як над Вавилоном, над його садами, І над тим, що буде з нашими синами; Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Співать тобі думу що ти ж нашептав. Порай мені ще раз, де дітись з журбою? Я не одинокий, я не сирота — Єсть у мене діти, та де їх подіти? Заховать з собою? Гріх, душа жива! А може, їй легше буде на тім світі, Як хто прочитає ті сльози-слова, Що так вона щиро колись виливала, Що так вона нишком над ними ридала. Ні, не заховаю, бо душа жива. Як небо блакитне – нема йому краю, Так душі почину і краю немає. А де вона буде? Химерні слова! Згадай же хто-небудь її на сім світі — Безславному тяжко сей світ покидать. Згадайте, дівчата, – вам треба згадать! Вона вас любила, рожевії квіти, І про вашу долю любила співать. Поки сонце встане, спочивайте, діти, А я поміркую, ватажка де взять. Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля — Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі. Сини мої невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в світі? Сини мої! орли мої! Летіть в Україну — Хоч і лихо зострінеться, Так не на чужині. Там найдеться душа щира, Не дасть погибати, А тут… а тут… Тяжко, діти! Коли пустять в хату То, зострівши, насміються Такі, бачте, люди: Все письменні, дрюковані, Сонце навіть гудять: «Не відтіля, – каже, – сходить, Та не так і світить, Отак, – каже, – було б треба…» Що маєш робити? Треба слухать, може, й справді Не так сонце сходить, Як письменні начитали… Розумні та й годі! А що ж на вас вони скажуть? Знаю вашу славу! Поглузують, покепкують Та й кинуть під лаву. «Нехай, – скажуть, – спочивають, Поки батько встане Та розкаже по-нашому Про свої гетьмани. А то дурень розказує Мертвими словами Та якогось-то Ярему Веде перед нами У постолах. Дурень! дурень! Били, а не вчили. Од козацтва, од гетьманства Високі могили Більш нічого не осталось, Та й ті розривають; А він хоче, щоб слухали, Як старці співають. Дарма праця, пане-брате: Коли хочеш грошей Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет,