Читати книгу - "Чорний ліс"

– Добрий вечір, пане Крюгер! – дзвінко вигукнула Ванда, швидко збігши сходами вниз й демонстративно ігноруючи прикрого Хольмана. – Ось хто підвезе мене додому!

– Із задоволенням, фройляйн Вандо! – обер-лейтенант спершу віддав честь їй, потім козирнув капітанові, той відповів і помітно спохмурнів, знову впіймавши облизня. – Але вибачаюсь наперед, сьогодні не запрошую вас до офіцерського казино, як минулого разу.

– Шкода, пане Крюгер, – розвела руками Ванда, далі не дивлячись у бік капітана. – З іншого боку, так навіть краще.

– Чому? Вас не влаштовує моє товариство?

– Пане Крюгер, я б слухала анекдоти у вашому виконанні цілими днями. Без перебільшення. То значно цікавіше, аніж те, що доводиться вислуховувати по службі. Тільки того разу ми вечеряли із паном Венцелем. Зараз він у відрядженні й не пробачить мені.

– Ерик не подарує вам невинної дружньої вечері в казино?

– Ви ж знаєте, Венцель вище цього й довіряє мені, – просто відповіла Ванда. – Але будуть нові анекдоти. Ми, жінки, позбавлені належного почуття гумору, аби переповідати їх потім. Колись я намагалася переповісти один із ваших чудових жартів ось панові капітану, хай використає у своїй роботі. Він не посміхнувся, лише скривився!

– У мене від природи така посмішка, фройляйн Вандо! – почав виправдовуватися несподівано для себе ображений Хольман.

Інтендант пропустив його слова повз вуха.

– На жаль, не можу затриматися в місті. Сьогодні відрядження коротке, треба було підписати кілька паперів, і зараз їдемо назад, щоб устигнути до темряви. Хоч ночі влітку довші, усе одно в сутінках місцевими шляхами краще не їздити. Особливо через ліс.

– Ви без охорони?

– Я завжди без охорони, хіба забули? Не така важлива персона, якою, скажу чесно, хотілося б бути. Але вас підвезу, пропозиція лишається в силі.

– Не відмовлюся, – Ванда ступила до машини. – Змучилася за день, ноги не тримають. Ви ж пам’ятаєте, де я живу?

– Забув, коли чесно. Ви ж покажете дорогу.

– Звичайно.

Із ввічливості Ванда кивнула на прощання Хольману, потім, зовсім сухо – приятелеві інтенданта, умостилася ззаду в салон. Хряснувши дверцятами, обер-лейтенант так само віддав честь присутнім при розмові на прощання, сів поруч із водієм.

Той запустив мотор, «хорьх» рушив, здійнявши невеличку хмару пилюки.

Доїхавши до кінця вулиці, завернув праворуч за ріг.

– Зробіть із ним щось, – стомлено промовила Ванда ламаною російською, додавши польською: – Kurwi syn!

– Німецькою говори, краще виходить, – сказав інтендант так само російською, але чистою, зовсім без акценту, тягнув слова й ковтав закінчення, як це водиться за вродженими москвичами. – Пристає?

– Не те слово. Уже пробував лапати. Боюся наробити дурниць.

– Так поступися чоловікові, – реготнув інтендант і знову перейшов на німецьку: – Вирішуй сама. Або своєму гестапівцю накапай на цього кнура. У нас нема завдання відстрілювати всякого, хто до тебе пристає. Закриймо тему, Вандо. Новини є?

Молода жінка приречено зітхнула, машинально обсмикнула спідницю, марно намагаючись натягнути край на круглі коліна.

– Приїхали ви, товаришу Єрмолов. Я так розумію, новини повинні бути у вас.

Ванда була впевнена – росіянин назвався несправжнім прізвищем. Законтактував із нею, агентом Армії крайової [12], підпорядкованій безпосередньої керівнику її Рівненського районного інспекторату капітанові Кліковському, на початку травня. Сказавши пароль для зв’язку, який могли дати лише в польській армійській розвідці, він представився майором НКВС Василем Єрмоловим, хоча відповідних документів при собі не мав. Зате передав папір, у нижній частині якого стояв знайомий Ванді підпис – та добре знала, як розписується Niedźwiadek, це псевдо взяв собі пан Окулицький [13]. Листом підтверджувалися повноваження того, хто його пред’явить, після прочитання майор спалив аркуш. Пояснивши: керує диверсійною групою, головна база якої розмістилася в шепетівських лісах, і невеликі загони час від часу висуваються сюди, під Здолбунів, плануючи та реалізовуючи акції в глибокому німецькому тилу.

Тепер Ванда, згідно з наказом командира Ведмедика, мала співпрацювати з Єрмоловим та його групою, передусім добуваючи й передаючи відомості про пересування німецьких ешелонів. Здолбунівська залізниця вважалася одним зі стратегічно важливих транспортних вузлів. Тож установлення контролю над нею могло означати лише одне – Червона армія почала підготовку до наступу по всьому західному напрямку. Диверсанти мали підривати й розхитувати тили, угноюючи в такий спосіб ґрунт для подальшого просування вперед регулярних армійських частин.

Відтоді майор Єрмолов на своєму «хорьху» із документами на ім’я Оскара Крюгера з’являвся в Здолбунові вже кілька разів. Граючи роль інтенданта, він жбурляв на всі боки відомі прізвища старших офіцерів у Рівному та згадував тих, кого могли знати чи пригадати завсідники місцевого офіцерського казино. Німецька цього росіянина навіть за Вандиною оцінкою звучала бездоганно. Так справді говорив правдивий уродженець Мюнхена, за якого він себе видавав. Тож за досить короткий час, менш ніж за місяць, диверсанта почали впізнавати, радо віталися, говорили, мов зі старим добрим другом.

Почасти цьому сприяло, що інтендант смітив грішми – пани німецькі офіцери дуже любили, коли за них щедро платив компанійський Оскар. Звідки в того постійно купа грошей, нікого не дивувало. Уважалося, і то не безпідставно, що до рук армійських забезпеченців постійно щось прилипає і той, хто не користається з ситуації, – звичайний дурень. Тому капітана Крюгера ніхто й ні в чому не міг запідозрити, а значить, його компанія була для Ванди цілком безпечною. Нікого не дивувало, тим більше не насторожувало, коли перекладачка з комендатури, до того ж коханка слідчого гестапо, запросто базікала з заїжджим армійським офіцером, навіть сідала до нього в авто.

І все ж частіше Ванда ділилася інформацією через зв’язкових.

Особиста поява Єрмолова всякий раз означала серйозні зміни ситуації чи нові спеціальні інструкції, які звичайний посильний не передасть належним чином.

– Мене цікавить великий ешелон із продовольством, що мали б відправляти на Схід.

– Труднощі з цим, – пояснила Ванда. – Місцеве українське населення активно саботує. У Чорному лісі закріпилися партизани, називають себе повстанською армією. Німці ж глибоко в ліс поки не потикаються. Але ви все це знаєте, товаришу майоре.

– Знаю, – погодився Єрмолов. – Тому я тут, пані. Треба якомога швидше вийти на Кліковського. Ваша районна, як її… – майор на мить замовк, згадуючи, потім старанно промовив: – rejonowy inspektorat повинен докласти зусиль, аби німці отримали по можливості повну інформацію про місця можливого скупчення українських націоналістичних банд.

Ванда була в опорі вже кілька років, із часів Союзу збройної боротьби [14], тому не вважала себе наївною, знала, що до чого й хто за ким стоїть. Тож відповідь вийшла миттєвою, вона навіть не склала її в