read-books.club » Сучасна проза » Книга забуття 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга забуття"

190
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга забуття" автора Василь Дмитрович Слапчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 9 10 11 ... 116
Перейти на сторінку:
живе в гармонії з природою, як квітка чи пташка. На рівні серця світ зрозумілий і бездоганно впорядкований, очевидно, його так задумано, тому слід сприймати як універсальну відповідь, як благословення, проте на рівні голови він породжує безліч запитань, викликаючи бажання збагнути, увібгати й умістити його цілком усередині себе так, як світ нині вміщає хлопчика в собі. Проте це лише гра, яка цікава лише доти, поки не наскучить. Хлопчик вивчає діда примруженими очима, ганяє язиком карамельку із-за однієї щоки за іншу, вдоволено прислухаючись до звуку, який зчиняється від того, що цукерка вдаряється об зуби. Цукерка в роті, бджоли над пасікою, будиночки вуликів, дід, який говорить із ним, як із рівним, — усе це складові тієї локальної гармонії, що майже кожному доступна в дитинстві й яка в той час видається глобальною, поширеною на всіх і на все.

— Діду, а вас бджоли люблять чи бояться?

Дідові брови сходяться на переніссі, він явно збентежений серйозністю запитання, але в міру того, як йому вдається сформулювати відповідь, його чоло розгладжується.

— У таких справах любові без страху не буває.

— У яких справах?

Дід пригладжує пальцем верхню губу, ніби пестить уявний вус.

— У земних.

Він усміхається й ніжно дивиться на малого.

— Знаєш, Колько, думаю, що будуть із тебе люди.

Хлопчик роззявляє рот, збираючись щось сказати, але відволікається на невеличкий рій бджіл, які настирливо кружляють довкола голови, норовлячи сісти на обличчя. Він сидить із задертим до неба лицем, наморщивши носа й поперемінно прискалюючи то одне, то друге око, розглядаючи бурштинові тільця комах із відстані, яка будь-якої миті здатна скоротитися до розмірів великої неприємності.

— Діду, вони лоскочуться. Може, мені на них подмухати?

— Не треба. Ти тільки не відмахуйся, — каже дід, рушаючи малому на допомогу. — Бджоли не люблять різких рухів.

— Я знаю, — рівним розважливим голосом відповідає малий.

Дід випускає на хлопчика цілу хмару доволі ароматного диму.

— Мабуть, ти цукеркою замастився. Бджоли чують солодке.

— Хочуть, щоб я поділився? — запитує хлопчик і хитро всміхається. — Нема вже. — Демонструє порожній рот.

— З’їв?

Малий змовницьки, вражаючи діда відверто лукавим виглядом, киває.

— Сховав у зобику.

Дід приємно вражений онуковим почуттям гумору. Усе-таки міняється світ, думає він, йому в такому віці онукова кмітливість і не снилася. Був затурканим шмаркатим хлопченям, яке боялося з печі злізти, а вже щоб отак із дідом пожартувати — язик би йому не повернувся. Їхній дід був чоловіком суворим, мав п’ятеро дітей і понад десяток онуків. З малечею не церемонився, не любив, щоб під ногами йому плуталися; мають свій куток — нехай там і сидять, а коли що не так — опереже батогом, аж шкіра горить (а з батогом дід хіба тільки на ніч розставався). Так, часи тепер інші. Діти нині якісь скороспілі. У дідовому погляді захват поєднується з тривогою.

— Ти цілою цукерку не ковтай, розжовуй, — повчає малого, — бо можна вдавитися.

— Добре.

Хлопчина поважно киває. Дідові подобається його солідність, він бачить в онукові власне продовження виразніше, ніж у своєму синові.

— Ти — вроджений пасічник, — каже дід.

Малий розглядає підошву сандалика, шкребе її пальцем.

— У курячу какашку вступив, — мовить заклопотано Без поспіху зводиться й повертається до попередньої теми: ― Я не люблю меду.

Дід зводить очі до сонця, на хвильку затримавшись зором у небі, й повертається на грішну землю. Кладе долоню онукові на маківку, ніби благословляє.

— Пасічник — не той, хто любить мед, а той, хто не боїться жала.

Він поводяться й розмовляє так, як і належить богові.

— У мене слина солодка, — каже хлопчик. — Можна, я плюну у вулик?

— Ще чого! — свариться дід. — Якщо хочеш зостатися, то одягни сітку.

Малий підставляє голову. Крутиться на місці, роззираючись навсібіч.

— Діду, мені тут страшно.

— Чого тобі страшно?

— Не знаю. Страшно, — хлопчик хапається за сітку й починає її стягувати. — Вийміть мене звідси.

Дід допомагає йому вивільнитися.

— Не бійся, я з тобою.

— Там холодно, — каже онук.

— Холодно?! — дивується дід. — Не вигадуй, за такої спеки там дихати нема чим.

Малий, мружачись і кривлячи лице, зиркає на сонце.

— Коли звідти дивитися — все дуже смутне, — каже, ніби побивається за чимось безнадійно втраченим. — А сонце таке, як на війні.

Дід знову дивується онуковій уяві. І собі зводить очі до сонця, потім дивиться на лицьову сітку пасічника, яку тримає в руці, мов шукає підтвердження почутому.

— Думаєш, на війні сонце якесь особливе?

Малий упевнено киває.

— Я по телевізору бачив.

Їхній телевізор — єдиний на весь колгосп. Його дідові в самій Москві на якійсь нараді чи, може, з’їзді за трудові досягнення вручили, на додачу до ордена. На хуторі тоді ще навіть електрики не було, але після цього з району розпорядилися провести. Прямо до їхньої хати. А як ще хтось із сусідів хоче при світлі жити, то нехай своїми силами стовпи ставить і дроти тягне. Однак ніхто в собі таких сил чомусь не знайшов. Тому-то в них телевізор і лампочки в усіх кімнатах, ще й на вулиці одна, при вході, а всі решта далі вечорами при гасових лампах сліпають.

«Чому вони знають більше від нас?» — запитує дід себе, думаючи про себе й онука не як про дві особи, а як про два різні покоління.

— А я був на війні, але сонця тодішнього не пам’ятаю, — каже він. По його лиці пробігає тінь, але ця тінь світла. — І телевізора нема коли дивитися.

Дід усміхається. Коли він затримує свій погляд на внукові, його душа відпочиває. Зазвичай мовчазний, із малим він розбалакується, знаходячи спільну мову. Навіть той, хто

1 ... 9 10 11 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга забуття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга забуття"