Читати книгу - "Щоденник злодія"

якою він огортав того вечора нашу першу ніч, змусили мене на якусь хвильку повірити в його любов до мене. Будинок мав не ліпший і не гірший запах, ніж решта будинків у Барріо Чіно, але саме цей моторошний пах залишився назавжди для мене пахощами не лише любови, а й ніжності і довіри. Запах Стілітано, запах його пахви, запах із його рота, — коли мій нюх пригадує їх, учувши подібний бентежний аромат, то мені здається, що вони здатні штовхнути мене на найбожевільніші вчинки. (Буває, вечорами, я зустрічаю якогось хлопчину і проводжаю його додому. Біля підніжжя сходів, оскільки мої халамидники мешкають у всіляких кишлах, він бере мене за руку. Він веде мене так само спритно, як Стілітано.)

— Обережно.

Він шепоче це надто ніжне для мене слово. Ми трималися за руки, тож довелося притиснутися до його тіла. На мить я відчув жвавість його рухливих сідниць. Із поваги до нього я трохи відсторонився. Ми піднімалися вузьким проходом попід тонкою стіною, яка мала б оберігати сон повій, злодіїв, звідників та злидарів цього готелю. Я почувався, як дитина, коли її обережно веде за руку батько. (Сьогодні я батько, котрого дитя веде до любови.)

Подолавши четвертий марш, я ввійшов до його вбогої кімнатчини. Я геть засапався. Я любив. У барах Параллело Стілітано відрекомендував мене своїм друзям. Жоден із них, здавалося, не помічав, що я люблю чоловіків, так багато серед люду Барріо Чіно збиралося голубих. Разом з ним ми вчинили кілька безневинних нападів, які забезпечили нас усім необхідним для життя. Я жив із ним, я спав у його ліжку, але цей здоровань мав таку вишукану цнотливість, що мені так і не довелося побачити його всього. Не задовольняючи моїх палких домагань, Стілітано у моїх очах залишався милим і надійним хазяїном, ні сила, ні чарівність якого не втамували моєї жаги до всілякої мужності: солдатів, моряків, авантурників, злодіїв, злочинців. Бувши недоступним, він став головним утіленням тих образів, які приголомшували мене. Отже, я був цнотливий. Подеколи він жорстоко вимагав, щоб я застібнув його пояс, і мої руки починали тремтіти. Він удавав, наче нічого не бачить, і пустував. (Трохи далі я розповім про особливість моїх рук та про значення цього дрожу. В Індії небезпідставно твердять, що святі або нечисті люди і предмети є Недоторканними.) Стілітано був щасливий з того, що верховодив наді мною, і рекомендував мене друзям як свою праву руку. Так ось, оскільки правиця його була ампутована, то я подумки повторював із захватом, що, певна річ, я і є його десниця, я — той, хто замінив йому найдужчу частину тіла. Якщо він і мав якусь коханку серед дівчат із calle «Кармен», то я про це нічого не знав. Він перебільшував свою зневагу до педиків. Отак ми прожили декілька днів.

Якось увечері, коли я сидів у «Кріоллі», одна з повій сказала, що мені треба тікати. Мовляв, приходив якийсь карабінер. Він розшукував мене. То, певне, був саме той, якого я спочатку задовольнив, а відтак обібрав. Я повернувся до готелю. Потім розповів усе Стілітано, який сказав мені, що береться владнати справу, і вийшов.

Я народився в Парижі 19 грудня 1910 року. Вихованець дитячого притулку, я нічого не міг дізнатися про своє походження. Коли мені виповнився двадцять один рік, я дістав свідоцтво про народження. Моя мати звалася Ґабріель Жене. Мій батько і досі невідомий. Я з'явився на світ у будинку 22, що по вулиці Ассаса.

«Я все ж таки роздобуду бодай якісь відомості про своє походження», — сказав я собі та й вирядився на вулицю Ассаса. У номері 22 розмістився пологовий будинок. Мені відмовили в інформації. Я виховувався в Морвані у селянській родині.

Коли я натрапляю в ландах — а особливо надвечір, дорогою назад по відвідинах руїн Тиффожа, де проживав Жіль де Ре, — на квіти дроку, я відчуваю до них глибоку приязнь. Я їх споглядаю поважно і з ніжністю. Мій душевний неспокій, здається, породжений самою природою. Я один на ввесь світ, і зовсім не певний, що не став королем, а, можливо, феєю цих квітів. Коли я проходжу повз них, вони на знак шани схиляються переді мною без поклонів, але впізнають мене. Вони знають, що я є їхнім посланцем — живим, рухливим, метким переможцем вітрів. Вони — мій природний герб, завдяки їм я відчуваю своє коріння в цьому французькому ґрунті, підживленому кістками і прахом дітей та підлітків, зарізаних, порубаних, спалених Жілем де Ре.

Через цю колючу рослину Севени[xiii] я беру участь у кримінальних авантурах Ваше. Нарешті, завдяки тому, що я ношу його ім'я,[xiv] мені близький рослинний світ. Я можу без розчулення споглядати квіти — це моя родина. Якщо через них я повертаюся у нижчі царини, то хотів би опуститися до деревоподібної папороті, до її боліт і водоростей — я не перестаю віддалятися від людей.[xv]

На планеті Уран, мабуть, атмосфера була така важка, що папороть стала повзучою; звірі плазують, приплющені тиском газу. Із цими упослідженими, що одвічно плазують на череві, я хочу поєднатися. Якщо метемпсихоз подарує мені нове житло, то я шукатиму цю прокляту планету, я обожнюватиму її разом із невільниками свого виду. Поміж страхітливих рептилій я переслідуватиму вічну, мерзенну смерть, у мороці, де листя зчорніле, а болотяна вода густа і холодна. Сон мене полишить. Але, стаючи все мудрішим і мудрішим, я пізнаю гидомирне братство крокодилів, що вишкіряються.

Я вирішив стати злодієм не в якийсь там певний період свого життя. Моя лінь і мрійливість привели мене до виправної колонії Меттре, де я мав залишатися до «двадцяти одного» року, але втік звідти й завербувався на п'ять років, щоб здобути премію добровольця. Через кілька днів я дезертирував, прихопивши валізи чорношкірих офіцерів.

Якийсь час я жив із крадіжок, але проституція більше лестила моїй безтурботності. Мені було двадцять років. Отже, я пізнав армію, ще до Іспанії. Гідність, якої надає однострій, відмежування від світу, яке він накладає, і, власне, ремесло солдата додали мені певного спокою — хоча армія перебуває обіч суспільства, — і певності в собі. Моє існування, зазвичай упосліджене з