Читати книгу - "Зима у горах"

—     Ніхто його не брав,— швидко відповів містер Кледвін, навіть місіс Аркрайт не встигла розкрити рота,— Ми всі разом спустилися з гори, а він там і стоїть — унизу.

—     Унизу?

—     На траві, край дороги.

—     І що, побитий? — з гострою цікавістю спитав хазяїн.

—     Герет саме дивиться, що й до чого,— відповів містер Кледвін Джонс,— Ми пішли, коли він перевіряв мотор та все інше. Він пообіцяв підвезти нас у Карвенай, якщо автобус не поламано. Крім нас, там були й інші пасажири: сімейство Ідріса Джонса, молода Гвенлін і двоюрідний брат Джорджа Робертса. Але їм усе це вже набридло. І вони не захотіли чекати, поки їх повезе Герет. Пішли на зупинку, де ходить автобус компанії «Дженерал».

Знову запала коротка мовчанка. Роджер уявив собі, як люди спускалися вниз під заливним дощем: оцей самий Герет ішов, потерпаючи за свій автобус, у гурті мокрих і злих невдах пасажирів. Цікаво, чи вони його лаяли? Чи просто похмуро мовчали? Чи хоч один з цих сказав бодай слово на захист цього чоловіка? І хто, зрештою, цей Герет? Просто шофер автобуса чи водночас і його власник? А якщо власник, то багато в нього автобусів чи тільки один, якого позичив він, Роджер, поставивши Герета в незручне становище?

—     Скоро цей автобус прибере до рук компанія «Дженерал»,— сказав вівчар. Він неквапливо підвівся і, гупаючи черевиками по лінолеуму, поніс свою склянку до стойки по нову порцію віскі.

—     Та вона б уже рік тому прибрала його до рук,— сказав хазяїн,— якби не Герет.

—     Так і повинно було б бути,— докинула місіс Аркрайт.— Більша компанія працює ефективніше.

—     Плата за проїзд відразу підскочить,— промовив сором’язливий юнак.

—     Краще більше заплатити, ніж чалапати під дощем,— відповіла місіс Аркрайт.— Вам слід було б послухати, що казав мій Х’юберт про бізнес, у якому зайнято одним одну людину. Такий бізнес випинає й лопається, як мильна булька,— ось що вій казав.

Двері відчинились, впустивши до зали цього разу горбаня. На ньому була почорніла від дощу коротка шкіряна куртка, потертий твідовий піджак і темно-сині штани. Він був без капелюха, і його рідке рудувате волосся, мокре від дощу, прилипло до великого черепа. Обличчя здавалось маленьким і було пооране безліччю поздовжніх зморшок. Таке обличчя, навіть коли воно спокійне, викликає думку про те, що його висічено із скелі за допомогою динаміту. Тулуб у горбаня був широкий, як у бика, а ноги в мокрих штанах короткі й кволі. Роджер відчув докір сумління, подумавши, що цим тонким ногам довелося нести вниз таке важке тіло аж із Лланкрвіса, бо це був, як він відразу здогадався, Герет.

—     А ми оце говорили про вас,— ляпнула місіс Аркрайт.

Роджер не знав, чи захоплюватись її тупою, бездумною прямолінійністю, чи соромитись того, що англійка показує таку непроторенну дурість перед інородцями валлійцями. Начебто Герет міг припустити, що вони говорили не про нього!

—     Як автобус, Герете, цілий? — спитав містер Кледвін Джонс. Спитав спокійно й логічно: йому, очевидно, було незручно за місіс Аркрайт.

Горбань мовчки підійшов до стойки. Вийняв з кишені півкрони й поклав її на поліроване дерево. Хазяїн узяв кухоль і пляшку міцного портеру, відкоркував її й вилив увесь портер у кухоль, потім долив його пивом з бочки й простягнув горбаневі.

Тримаючи кухоль у величезній мозолястій руці, горбань повільно повернув голову, неначе хотів увібрати поглядом усе до найменших деталей. Але його глибоко запалі очі, здавалося, нічого не бачили. Вони ні на чому не затрималися й на мить, наче очі сліпого.

—     Присягаюсь Господом богом,— нарешті мовив він,— цього разу я його вб’ю.

—     Отакої, Герете, схаменися,— сказав хазяїн.

—     Я хочу, щоб усі це чули, зрозумів, голубе? — вигукнув Герет. Голос у нього був глибокий, розгонисто-лункий, наче гуркіт з печери,— Я вб’ю його, перш ніж дозволю позбавити себе шматка хліба.

Герет підніс кухоль до рота й повільно перехилив його, ні разу по перевівши подиху, поки остання крапля рідини не зникла в його великому бочкоподібному тулубі. Потім, поставивши кухоль, обернувся обличчям до присутніх.

—     Мій автобус стоїть біля дверей,— сказав він,— Усіх, хто хоче, я відвезу до Карвеная. Ви їдете, містере Джонс?

—     Ну, вони вже, певно, вичерпали порядок денний,— відповів містер Кледвін Джонс,— та, мабуть, треба показатись і підписати протокол.

—     Навряд чи варто тепер їхати туди,— зауважила місіс Аркрайт, кинувши ображений погляд на Герета.

—     Що ж, робіть як хочете,— промовив Герет,— З Карвеная я виїду, як завжди, о десятій, і плата за проїзд буде звичайна, а зараз везу всіх задарма.

Він кивнув хазяїну й вийшов. Коли він відчинив двері, до зали влетів вітер з дощем.

—     А чом би й не поїхати? — сказав містер Кледвін Джонс. І вони з місіс Джонс поспішили з пивної в супроводі місіс Аркрайт, яка, не перестаючи, щось бурчала собі під ніс.

Усі мовчали. Тишу порушив вівчар:

—     Добром це діло не скінчиться. Буде біда.

—     Вона вже е,— докинув хазяїн.

—     Ні, справжня ще буде,— відказав вівчар.

Раптом Роджер схопився на ноги. Він і сам би не зміг пояснити чому, але йому захотілось повернутись у Беретів автобус і поїхати з ним у місто. Людина обережна сиділа б собі тихенько й раділа, що центр циклопу, який прошаленів так близько, вже віддаляється геть, не зачепивши її. Але з Роджером щось сталося, поки він блукав у горах. Він уже більше не був обережною людиною.

—     Мабуть, поїду до міста,— сказав він.

—     Чом би й ні, адже безплатно,— згодився хазяїн.

Квапливо кинувши «добраніч», Роджер вискочив за двері'.

І саме вчасно. Автобус ще стояв там, де він покинув його, але Герет уже сидів за