Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

— Отже, це все ж була книга? — Діанка тріумфувала. Її здогад виявився правильним.

— Саме так. Біблія, дуже старовинна. Ровесниця Острозького Євангелія, якщо це вам про щось каже…

— Що?! — почувши це, Данилко аж на місці підстрибнув від надміру почуттів. — Та йому ж ціни нема! Я навіть не про гроші! Це ж… ну… гм… кінець шістнадцятого сторіччя! Ого! Ну нічого собі!

— Олено Дмитрівно, а звідки ви дізналися про книгу? — поцікавився Миколка.

— Та звідки… з історичних документів. Батько мій про неї не знав. А я, коли почула про діда, ходила в архіви — і в місцевий, і в миргородський, і в Полтаві навіть була — піднімала папери, дивилася… Дуже кортіло довідатися, чи давній наш рід. Дуже давній, як виявилося. І що цікаво, старші діти в ньому неодмінно були хлопчиками. Завжди. Казали, що це — заслуга реліквії. Доки вона з нами, з нашим родом, доти він і не перерветься, доти це прізвище — Мріїн — не зникне. Книга пропала, і ось… — учителька розвела руками. — Може, це просто збіг обставин. А може, й ні.

Дітлахи перезирнулися.

— Ну то як, ще є питання? — Олена Дмитрівна насупилася й виразно глянула на стос зошитів, що лежав перед нею на столі. — Бо як нема, то мені ще треба ваші контрольні перевірити… а вам — виконати домашнє завдання.

— Та ні, це наче все, — невпевнено сказала Діанка. — Дякуємо, що приділили нам час.

— Будь ласка. Якби ви ще так алгеброю цікавилися, ціни б вам не було!

Учителька відвернулася й заходилася складати в пакет зошити, ручки та лінійки. Діти ж попленталися до виходу, аж раптом Семко, котрий ішов останнім, різко загальмував на порозі й озирнувся.

— Пані Олено… тобто Олено Дмитрівно… а старий дім на болотах? Він же ваш. Він належить вам по закону. Ви ніколи не пробували повернути його собі?

— Пробувала, — відказала та. — І навіть повернула. Я зараз його законна власниця. Ось лише… для життя на болотах я застара, кістки болять, вологи не витримують, суглоби крутить… Та й пересуватися туди-сюди через трясовину ой як непросто. А інші… — пані Олена замислилася. — Хотіла я продати цей дім. І покупці були, і завдаток не раз давали. Та ніхто там чомусь не може пробути більше години, крім мене. Всі кажуть про нібито привида, що мешкає там. Що його ніби бачили ті небораки-покупці. Я, коли там бувала, нічого такого не бачила й не чула. А дехто стверджує, що там постійно одне й те ж коїться — діда мого вбивають, царство йому небесне. Що приходять нападники, лунають їхні кроки, а потім — постріли, і так увесь час. Вогники там ніби пурхають якісь, і примара блукає коридорами. Подейкують, що це мій дідо шукає книгу. Побивається та спокою не має через те, що синові її передати не встиг. Тільки я в цю містику не вірю, самі розумієте, — вчителька замислено глянула кудись у вікно і не дуже впевнено повторила: — Не вірю…

— Ось тепер усе зрозуміло й логічно, — тоном, яким у суді виголошують «вирок остаточний і оскарженню не підлягає», мовив Семко. — Олену Дмитрівну привид не чіпає, бо вона його онука. Не чіпає, не дається чути і навіть не з’являється. Усі ж інші прибульці для нього — вороги. Як ті, що прийшли тоді по книгу, а його — вбили.

— І що це нам дає? — скептично поцікавився Данилко.

— Те, що книга — десь тут! У Мрії! Бо інакше дух пана Мріїна вже давно заспокоївся б…

Надворі дощило, і тому команда Мрії засідала в Данилка. На це засідання був допущений навіть Кабачок, котрий викликав жвавий захват у Данилкової мами.

— Ой, які ж ми гарненькі, — сюсюкала над поросятком пані Валентина. — Які ж у нас оченята! Які ж у нас вушка! А який в нас бочок!

Кабася умлівав і тихенько рохкав, не забуваючи при цьому хрумкати черговою морквиною, дбайливо піднесеною тіткою Валею. Скінчилося тим, що Діанка підхопила Кабачка на руки й занесла до кімнати, доки він, за словами дівчинки, не знищив річний запас моркви в цьому домі. Засідання поновилося вже у повному складі, хоча порося, за звичкою, солодко заснуло десь на третій хвилині обговорення.

— Та яка різниця — тут книга чи ні! Головне, що вона не в руках нащадка! — висловив Миколка свою точку зору. — Ось що бентежить примару! А книга може бути де завгодно!

— Привиди, духи… — похитала головою Діана. — Ми так вхопилися за містичне пояснення… але чи справді це примара? Хіба таке можливо? Може, все, що ми бачили й чули, то справді лише випари болота і якісь природні явища…

— Ну а напис, Ді? — спокійно спитав Семко. — Ти ж його бачила, як і я. І перша переконувала всіх, що там справа нечиста. Даєш задній хід? Злякалася?

— Усьому має бути логічне пояснення, — вперто стояла на своєму дівчинка.

— Тю, а чому це пояснення про привида — нелогічне? — обурився Миколка.

— Я не знаю… нам усе причулося. Точно! Примарилися вогники, і