Читати книгу - "Стійкий принц. Дама-примара"

Не зціляє душу сад, Що дарує юній днині Пряні пахощі жасминні, Пурпур звабливих троянд, Вийди в море: човен твій, Наче сонця колісниця, В синіх хвилях заіскриться.

Роза

І промовить сад сумний: Зайнялось на світ лишень, І одразу сонце ясне У безодні моря гасне — О, який короткий день!

Фенікс

Не розвіє сум і горе Цей затятий лютий спір, Що його з прадавніх пір Суходіл ведуть і море, Не шкодуючи зусиль В суперечці повсякчасній: Хвилі, мов квітник прекрасний, Квіти, наче море хвиль. Чує заздрий сад в журбі, Як морський прибій гуркоче, І наслідувати хоче Вічний рух його й собі, І дарує аромат Вітру, що квітки гойдає, І на море враз безкрає Обернутись прагне сад. Ну, а море, далебі, Дивиться на сад, невтішне, І таке ж барвисте й пишне Хоче бути і собі. Так зійшлися між собою Дві стихії – синь морська Й буйна зелень квітника — Для запеклого двобою. Звиклі до постійних звад, Водночас подібні й різні: Сад – то море квітів грізне, Море – хвиль пінистий сад. Та не зможуть помогти, Не розрадять щире горе Небо, суходіл і море.

Зара

Глибоко страждаєш ти!

З’являється король із портретом.

Король

Сподіваюсь, образ цей Розжене дівочий смуток, В ньому знайдеш порятунок, Радість для своїх